Евгений Положий - Риб’ячі діти

– Спіймай її!

На четвертий день народження сталося взагалі казна-що. Мер обожнював котів, вдома у нього жили дві кицьки, пухнасті й смугасті; він збирав статуетки, м’які іграшки, зображення котів, постив їх у фейсбуці, тобто був справжнім котоманом. І тому коли він проснувся вдома з важкою головою наступним ранком після затяжного походу по саунах і прямо напроти дивана побачив біле, як дві краплі води схоже на попередніх трьох, цуценя, то злякався не на жарт. Спочатку він подумав, що замість «білочки» до нього, як різновид гарячки, прийшла біла собачка, а потім зрозумів, що біла собачка дійсно прийшла – четверта за рахунком.

– Мамо, – покликав звично він дружину, – мамо! – але дружина, оскаженівши від загулів і запоїв чоловіка, цього разу не витерпіла і подалася до своєї мами, куди зазвичай всі дружини час від часу і йдуть на деякий час, начебто до власного штабу, щоб отримати чергове військове шпигунське завдання.

Він пив тиждень, не показуючи носа з дому. Замовив у приватному порядку, незле заплативши, розслідування СБУ і паралельно приватній охоронній конторі, – безрезультатно. Весь цей час майже безперервно спостерігав за цуценям, наче сподівався, що те заговорить і все розповість само, без катувань і допитів, але цуценя мовчало і тільки й знало, що облого какало на підлогу. Мер власноруч прибирав, годував, гладив, намагався полюбити і вмовити більше не приходити, навіть обіцяв гарно прилаштувати в гаражі мерії, але його кицьки склали бронебійну конкуренцію, і цуценя програло – мер вийшов із запою і знову здав ненависний вже подарунок секретарці, а та знов відправила його в «Товариство захисту тварин».

Наступні вибори мер виграв досить легко, насправді, й заслужено, бо, незважаючи на загалом погано працюючу систему міського господарства, вдалося впровадити багато цікавих ідей. Серед вже колишніх соратників ще залишилися наївні люди, які вірили, що Гена зможе переламати ситуацію, звільнитися від схем і відкатів, а хто не вірив – для тих він мав гроші. З усіляким баловством «на благо громади» вони швидко покінчили одразу ж після перемоги, і всі сили кинули на створення іншої, значно більш ефективної системи – відмивання коштів через комунальні підприємства, перш за все зосередившись на послугах житлово-комунального господарства. Тепер вони могли собі дозволити купити майже всіх, вони буквально купалися в грошах: скуповували нерухомість в Європі, відкривали офшори; життя видавалося мерові прекрасним, але лише до чергового дня народження, який вирішили святкувати цього разу в Криму. Ну, які тут можуть трапитися білі цуценята?! Проте поміж сніданком, коктейлем «викрутка» і обідом щось-таки трапилося – і воно з’явилося прямо в номері, куди він заскочив буквально на хвилинку: біле, з червоним бантиком на шиї і дзвіночком, сиділо на ліжку і тихесенько скавчало, таке самотнє. Він не стримався, кинув від розпачу та гніву в тварину телефоном, але не влучив, лише розгепав дорогий апарат о стіну; побіг сваритися на рецепшен, проте, коли метрдотель зайшов до номера, цуценятко кудись зникло. Метрдотель разом із покоївкою сумлінно пошукали для порядку хвилин п’ять, вдаючи, що чи не кожного дня шукають різних зниклих тваринок по номерах постояльців, заглядаючи в усі дірки, навіть в унітаз, а мер стояв посеред кімнати – великий, спітнілий, скуйовджений, червоний і принижений, збентежено і ображено сопів. Він і досі не був до кінця впевнений, сиділо те кляте п’яте цуценя на ліжку чи то являлася мара – його страх, його непереможений страх за зраду. Але кому?! Він завжди казав, що ніколи нічого не обіцяв, а значить, нікому нічого невинен, однак в глибині душі розумів – він таки щось зрадив, якусь незбагненну ідею, якусь фікс, ілюзію, чиюсь мрію, але не свою ж, правда? Він гнав ці думки куди подалі, але совість інколи прокидалася і гризла, а відступати нікуди – він по вуха загруз у всіляких оборудках, тож тепер мусив якомога краще маскувати їх, тому взявся за соціальні мережі, телебачення, де не злазив з моніторів і нестримно прославляв себе і свою діяльність. Не справжню, звичайно ж, а удавану, віртуальну. Багато хто навіть вірив.

Собака добіг до середини площі і нагло зупинився, роззираючись навколо. Звісно, він би цього ніколи не робив, якби знав, що саме зараз по дзвінку мера на виїзд збирається найстрашніша в місті бригада винищувачів тварин. Мер звузив очі в крихітні щілинки, намагаючись розгледіти, чи схожий пес хоча б трохи на тих клятих білих – однаково білих, взагалі однакових! – подарункових цуценят, начебто це було реально – на такій відстані встановити собачу ідентичність.