Евгений Положий - Риб’ячі діти

Важко навіть собі уявити, що такі різні категорії, як час та добро/зло, можуть перетинатися, впливати одне на одного, що усвідомлення сутності часу настільки марнує людську натуру.

Познайомились вони два тижні тому. На базарі. Художник любив ходити на базар; він, помираючи від філософської нудьги, розшматований самотністю, отримував несамовиту насолоду від ходіння по людних рядах і спостерігання життя з «народного» боку. Дехто не любить базари: ненавидить натовп, штовханину, гамір, необхідність розмовляти з продавцями, антисанітарію, холод або спеку, дощ або сонце, воду і піт, бруд під ногами – так, але якщо порівняти з мертвими супермаркетами, з їхніми чергами до кас і несправжніми неїстівними пластмасовими харчами, то життя і справжність саме тут, на базарі. Базар художника надихав. І коли йому казали, що його народ мертвий і ні на що вже не здатний, від посилав опонента не туди, куди посилав у молоді роки, а саме на базар – наочно переконатися: якщо не заважати, цій країні принаймні голод точно не загрожує. Колеги, що інколи приїздили до нього з-за кордону, обов’язково мали екскурсію сюди. Перший же павільйон – м’ясний, з його запахом свіжини і величезною кількістю червоного м’яса, тушами тварин, свинячими головами, вухами, хвостами і ратицями, кілометрами всілякого сала – збивав гостей з ніг, шокував неприхованістю вбивства, хижацькою сутністю, жорстокістю людини в цілому, бо коли м’ясо на столі з акуратної вакуумної упаковки, то сумління і співчуття не прокидаються так жваво, інша справа – бачити, як м’ясо перетворюється на споживчий продукт безпосередньо з туш корів, телят, свиней, баранів. Подив, жах і захват гостей не мали меж; далі вони йшли в молочний павільйон, де життя відкривалося для них значно м’якшою стороною: свіжий сир, запашна бринза, густа сметанка і пахуче молоко, тепле, ще парне молоко тут лилося рікою. А масло?! Та вони зроду не бачили і не їли такого масла, справжнього, вершкового! А далі вже можна ходити рядами із овочами і фруктами, курми, качками, гусьми, індичками, всілякою зеленню – кропом, петрушкою, базиліком, зайти на медові ряди, посмакувати щільниками, наповненими золотою рідиною, а насамкінець упхатися до місця, де торгують усіляким дрібним крамом книжками, старими платівками, словом, нещодавнім минулим, прожитими роками, новітньою історією, яка ще може послужити майбутньому хоча б спогадами про дитинство. «Тут торгують спогадами про дитинство», – так він і казав.

Бемоль забрела сюди, коли морози стали зовсім злими, і на цвинтарі можна було примерзнути хвостом до огорожі або склепу; на базарі серед живих людей та собак холоди давалися легше. Переживши зиму в картонних коробках, базарні собаки зустріли весну зі стриманим оптимізмом, одним жорстоким ворогом – холодом – стало менше. Проте інші вороги не дрімали.

Бемоль на власні очі бачила, як страшно помирав Маленький Принц, і це не мало нічого спільного з її уявленням про смерть – легку і безболісну, наповнену розважливими коментарями дітлахів про ритуали і свіжі квіти. Вона завмерла, піджавши хвоста, поміж ящиками та товстими старими, вонючими ногами бабусь у товстих панчохах і дірявих шкарпетках, і трусилася там від страху.

Поки Маленький Принц, блюючи і пускаючи піну, повз через міст у вічність, шерсть у неї на загривку стояла дибки – вона лише дивом не з’їла той шматок м’яса, лише дивом: Маленький Принц, на її щастя і своє горе, схопив його першим, як він завжди то звик робити, і чкурнув у натовп, тішачись майбутнім сніданком. А вона залишилася голодна. І жива. А потім Маленького Принца скрутило, і він побіг, кружляючи і кусаючи себе за хвіст, намагаючись зригнути, через весь базар помирати на місток. Вона обережно, на тремтячих лапах, трюхикала за ним, метрів десять позаду, і нарешті впала, безсила-перелякана, за ящики і ноги, забилася подалі від смерті, від жахливої смерті свого товариша, такого молодого і такого наївного, зовсім як колись рудий і смішний Боні. А потім Маленький Принц зістрибнув у річку і вічність, а люди, вгамувавши свою пристрасть до фотофіксації, потихеньку розійшлися, і вона роззирнулася і побачила перед собою сивого чоловіка в синій бейсболці з червоними літерами USA, довгих шортах кольору хакі і капцях на босу ногу, сірій футболці з надписом «Good morning, Vietnam!», на спині висів невеличкий наплічник, з якого стирчала ручка тенісної ракетки. Чоловік нахилився і почухав її за вухом. Від нього приємно пахло безпекою і домашнім молоком, певне, щойно вийшов із молочного павільйону. Сірі прозорі, дуже втомлені очі з червоною сіточкою на білках, але давно вона не бачила такого ясного погляду, останній раз – у дітей, у Олі; сиве довге волосся, зчеплене на потилиці в прокурений хвіст, але головне – руки, впевнені руки, впевнені акуратні ніжні рухи, такі приємні, начебто він працює все життя гладильником собак.