Евгений Положий - Риб’ячі діти

Трифілій, тихенько ступаючи по прохолодній підлозі, вийшов до зали, ковзнув, наче тінь від вогника свічки, до Сірого, і м’яко, як тільки міг, сказав: «Твій дух хворий, але, щоб його вилікувати, потрібно вилікувати спочатку тіло!» – взяв хлопця за руку і не поспішаючи повів у кімнату за вівтар.

Сірий відкрив очі і не повірив побаченому: перед ним на колінах стояв якийсь товстий тип із довгим волоссям і намагався запхати собі в рота його чоловіче єство. Сірий мотнув головою – марево! – напружився і з усієї сили ногою в груди відштовхнув потвору, сподіваючись, що разом із поштовхом зникне й сама примара. Примара не зникла – довговолосий товстун від несподіваного спротиву сів на підлогу, але на диво швидко підвівся, і тільки тут Сірий признав у ньому священика і здивувався ще більше. Він роззирнувся і з жахом зрозумів, що вони знаходяться все в тій же кімнаті за вівтарем, куди піп завів його для бесіди. А далі він геть нічого не пам’ятав, наче очманів від слів та дотиків, і скільки часу пройшло і що відбувалося, він не розумів і не пам’ятав. «Тихесенько, дорогенький, тихесенько, – противно просипів Трифілій і облизнувся. – Я зараз!» – і почав хутко стягувати сутану. Очевидно, священик перебував у великому сексуальному збудженні й зовсім перестав себе контролювати. Сірий напружився з останніх сил, а їх і насправді залишилося небагато, і різко стрибнув, як він це іноді робив у вуличних бійках, головою вперед, цілячись у груди (як то виконав славетний Зінетдін Зідан у фінальному матчі чемпіонату світу 2010 року, проте, до французького бербера тут уже «брали на Одесу» таким чином супротивника років сто, не менше). Удар вийшов не стільки сильним, скільки несподіваним і технічно бездоганним – Трифілій коротко зойкнув, хапонув ротом повітря і вмостився на підлогу, а Сірий тим часом, заплутавшись у джинсах, спочатку і сам упав і вдарився головою об важкий дерев’яний стілець, але стрімко скочив на ноги, застебнувся на ходу і, продираючись навмання скрізь туман у голові, кинувся в перші ж двері, що, як з’ясувалося, вели прямо до паркану божевільні. Боляче падаючи на коліна і дряпаючи до крові долоні, з застиглим у горлянці криком, майже не дихаючи, Сірий біг, заплітаючи ноги, вздовж паркану, аж поки через маленьку хвіртку не вискочив до кладовища, де його охопили сором і жах.

– І про нього знає все місто?!

– І про нього знає все місто. Нє, ну, звісно, не все, але ті, кому потрібно, знають.

– І ніхто його досі не зупинив? Не вбив?

– Лише кілька разів побили, але несильно. В прокуратурі, мусарні все прихоплено, хоча і є менти, які хотіли б його закрити, але, швидше, їх звільнять, аніж піп піде в тюрму.

– Такий народ западло не гнобити! Раби. Що ще потрібно зробити, щоб зачепити їхню гідність?!

– Випити, братику. Випити.

Давно він не отримував такої насолоди. Міг малювати її довго, цілими днями – олівцем, вугіллям, аквареллю, олією, переважно олівцем – чорно-білі портрети личили щонайкраще. Тонкі довгі лінії. Сніг і вітер. Багато білого. Насичений чорний. Контрасти. Ідеальна фактура. І одразу все стає на свої місця: настрій, світло – особливо світло, що в будь-який час доби сприяє настрою: зранку ніжне і прохолодне, вдень яскраве і спекотне, ввечері тіні від листів клена за вікном дають фантасмагоричні ефекти і дозволяють відчувати інакше, майже як колись, років двадцять тому.

Але головне – вітер, який вплітається в тихий подих двох самотніх істот: художника і собаки.

На веранді, де сумирно і граціозно лежить Бемоль (так він зрештою назвав її), вітер шелестить про щось густим листям винограду. По дорозі, метрів за п’ятдесят через дворик – він їх ледь бачить крізь зелені і широкі руки-гілки ялинки, – наче вершники з обкладинки старої дитячої книги про громадянську війну, мчать контури велосипедистів. Художник завмирає на мить, схилившись на перила, опускає голову на руки й так і стоїть, слухаючи повітря. «Яке неймовірне відчуття часу», – відчував, що доторкається до якоїсь таємниці, але не знав її на ім’я, та й не хотів – йому достатньо отак стояти і тихо слухати, як застигає і згортається в кокон його життя. Якось, чіпляючи крізь повітря вітер, слухаючи вітер, відчуваючи, вслухаючись в різноманітні звуки – і різні голоси також, пісні, що лунали з вулиці, або гавкіт собак, дзвони або просто випадкові сусідські анекдоти про те, як чоловік повертається додому з відрядження, спіймав себе на думці, випадковій, абсолютно нелогічній і непослідовній: в дитинстві ми щасливі тому, що навкруг все сприймаємо виключно через призму добра, бо все, що навкруг – події і люди, – не викликають у нас роздратування, весь простір – суцільна територія безпеки; а от дорослих, нас, дорослих людей, все навколо дратує – і бабці перестають раптом бути добрими старими жінками, перетворюючись лише на джерела чуток та повільні перешкоди на шосе; пісні дратують, бо це не наші улюблені пісні, та й взагалі все дратує. Але чому? От тут-то і виникає дивна відповідь, відповідь-загадка: коли ми – діти, то нікуди не поспішаємо, такого поняття, як запізнюватись, як плинність і конечність часу, для дітей не існує, зовсім не існує. Нас підганяють, намагаються втиснути в рамки, але ми, діти, нікуди не поспішаємо, ми не розуміємо, що це таке – час, ми нічого ще не знаємо про його обмеженість для кожного з нас, і від того ми й щасливі, думаємо про всіх людей навкруги лише добре і сприймаємо світ світлим. Натомість, дорослі люди весь час поспішають, їм завжди не вистачає часу, вони не встигають бути самими собою, вони бояться, що хтось зазіхне на їхній, відведений тільки їм, час, і від того дратуються, зневажають, комплексують і… Бо знають, що фізично обмежені в часі, обмежені.