Евгений Положий - Риб’ячі діти

Сірий приблизно так собі і уявляв – незвично – зустріч із народною цілителькою Софією, тож мав слідувати порадам знаючих людей, а саме слухати і виконувати все, що та скаже. За довгі місяці хвороби він добре зрозумів, що сучасна медицина – це передусім страх. І всі ліки, які виписують, – то ліки від страху. Вони нічого не лікують, вони лише дають тимчасове полегшення і заганяють страх кудись далеко і глибоко в підсвідомість. Хворий ковтає пігулку – і страх перед хворобою і смертю зникає. На деякий час. А потім все починається спочатку: страх-лікар-пігулка-страх-лікар-пігулка – і так безкінечна кількість разів. Якось під ранок, коли шлунок знову почав нещадно боліти і смоктати соки, Сірий вирішив: якщо так станеться, якщо смерть сьогодні-завтра неминуча, то він обов’язково поїде помирати кудись високо в гори, туди, куди він давно мріяв потрапити, на свіже повітря, щоб без шуму машин і запаху вихлопних газів, щоб ніхто не плакав над ним; самотність – найкраща оправа для діаманта смерті. Така ідея Сірому дуже сподобалася – померти в горах; він пам’ятав фільм, японський, що колись дивився в кінотеатрі, – за квитками стояла величезна черга – про те, як син несе свого батька помирати високо в гори; себто в першій серії показали багато життя і сексу в старовинному японському селі, а всю другу серію син тягнув батька на гору, довго, і то було, звісно, не так цікаво, як секс у першій серії, проте, як виявилося, вразило і запам’яталося значно більше. Сірий напевне знав, що коли попросить, батько візьме і віднесе його туди, куди він скаже, бо батько любив його несамовито. Але батька не було поруч – батько працював далеко в Сибіру, і Сірий не мав шансів потрапити в гори за його допомогою; та й не мав він намірів здаватися, плекав, як то кажуть, надії на одужання і хотів жити, тому і стояв зараз напроти двох виставлених величезних лопатодолонь і роздивлявся розпатлану сиву зачіску цілительки Софії. «Ти не хворий, – раптом сказала жінка, – на тобі прокляття! Іди в церкву, поговори з Трифілієм». Вона навіть не доторкнулася до Сірого, нічого не запитала; здивований хлопець заплатив сто вісімдесят гривень в касу, отримав на пам’ять чек і повільно зійшов мокрими східцями – напроти через дорогу стояла біло-синя церква, і він не вагаючись рушив туди.

Кілька підозріло невеселих жебраків простягнули руки у молитовних проханнях, але Софія нічого не казала про них, лише про настоятеля. Краєм ока Сірий помітив худого білого собаку, що сидів на асфальті і жалібно дивився на перехожих. Зазвичай собаки сюди не ходили, бо жебраки біля церкви ніколи не давали їм їжі – не терпіли конкуренції; вже краще піти до бомжів, що риються у сміттєвих баках, ті обов’язково чимось та поділяться, але сьогодні Білл не мав вибору, так голод скрутив шлунок на мокрому порожньому кладовищі. Сірий зупинився, але згадав, що нічого з собою не має з харчів – це на роботу, коли ходив, завжди брав тормозок. «Ти не йди, посидь тут, почекай, – сказав він собаці, – я коли повернусь, куплю тобі ковбаси». Білий пес ці слова запам’ятав, і потім, аж доки жив на цвинтарі і не подався на базар, чи не щодня прибігав чекати на обіцяне.

Обережно, щоб не сполохнути солодку мить нетерпіння, отець Трифілій через щілинку в стіні спостерігав за молодим хлопцем зі свічкою в руці, що нерішуче повільно йшов по храму, оглядався, уважно роздивляючись ікони. «Свічку придбав тонку, дешеву», – автоматично відзначив батюшка. Про хлопця попередила дзвінком Софія, яка працювала під його прикриттям (та й взагалі то була саме його вдала ідея – відкрити постійно діючу приймальню народної цілительки, майже як народного депутата, та й функціонально послуги схожі), часто направляла сюди людей, а вже батюшка сам визначав, як йому вчиняти далі. Зараз Трифілій якраз перебував у межовому стані – без новеньких улюбленців долі, тож не спав цілу ніч, мучився, молився, просив прощення, колотився лобом о підлогу, але марно – Господь не змилувався, і тепер при лише тільки погляді на змарнілого самотнього хлопця Трифілій втрачав контроль над собою і, лихоманливо трусячись, розмірковував, як заманити того за вівтар і припасти там до грішної плоті. Коли він так зробив перший раз у церкві, то думав, що Господь (у такі миті справжні віра і жах охоплювали його душу) тут же покарає його блискавкою в потилицю. Але з Господом, принаймні, до цих пір, ніяких проблем не виникло; неприємності позаяк траплялися зовсім іншого, цивільного, а не метафізичного характеру: в міліції вже кілька років лежало з десяток заяв від батьків його неповнолітніх жертв, тричі йому погрожували вбивством, шість разів лупцювали біля під’їзду. Але лупцювали не так сильно, як в семінарії, швидше, для очистки сумління, для покаяння – і Трифілій їм прощав насилля, грішним, хоча відповідні заяви про побиття в міліцію не втомлювався подавати і сам. Заявам проти нього однак не давали ходу, бо скандал такого роду, пов’язаний із церквою-матінкою, нікому не потрібен, це по-перше, а по-друге, він мав таку паству, таких покровителів, які не тільки все знали, а й самі мали схожі слабкості. Тож кілька дзвінків – і папери летіли в глухі шухляди міліцейських сейфів, батьки плакали від відчаю та несправедливості, і в підсумку судили не його, Трифілія, а тих, хто наважувався, у відчаї зрозумівши, що закон промовчить і цього разу, підняти на нього руку. Але однак це коштувало чималих грошей – зам’яти такі делікатні справи в міліції та судах; йшов час, який працював на Трифілія: пристрасті вгамовувались, люди губилися від розпачу та безсилля, впадали у відчай, а він, нічтоже сумняшеся, продовжував відправляти служби і збирати півміста на свої проповіді, після яких праведним православним хотілося ридати і творити виключно справи добрі. Тож ніякої блискавки у потилицю з небес; навпаки, відчуття ризику та страху надавали стільки задоволення в самісінькому лоні матінки-церкви, що й не порівняти з пригодами, що відбувалися в кущах на кладовищі з маленькими божевільними, яких, за домовленістю з головним лікарем, він брав на кілька годин начебто для лікування їхнього духу, а насправді облегшував страждання плоті собі. «Знаєш, чому з хлопчаками мати справу безпечніше, аніж із дівчатками? – запитав він якось у свого прихожанина-високопосадовця. – Тому що хлопчаки ніколи не завагітніють!»