Евгений Положий - Риб’ячі діти

Незважаючи на дбайливий і регулярний дохід, Трифілій, тим не менш, постійно потребував нових надходжень – справа банальна і кепська, той самий його маленький секрет, який тягне за собою великі наслідки: він до відчаю любив хлопчаків, а такі захоплення коштують інколи дуже дорого. Він мав кількох коханців із числа служок, але всі вони швидко набридали – тупі виконавці волі панотця, і тоді Трифілій відчував несамовиту тугу, не знаходив собі місця, починав сумніватися в наявності Бога, словом, жив у такі дні на грані офсайду – міг зірватися, навіть вдарити якогось служку; тож, щоб не ображати ближніх, доводилося постійно шукати нових зв’язків. У такі дні жінки-прихожанки з ближнього церковного кола тяжко зітхали і казали, що батюшка знову захворів, і душа його плаче і болить за всіх нас, грішних, тому він денно і нощно молиться. Трифілій дійсно в такі дні і ночі багато молився, але молитви допомагали не надовго, а проти ночі взагалі не існувало ніякої зброї, і тоді він, ледь дочекавшись ранку, біг до магазину за шоколадкою.

Тож Білл не дарма так злобно гарчав на онука директора кладовища Колобка – кілька разів пес спостерігав, як огрядний панотець, задравши сутану і спустивши спідні, посеред білого дня ґвалтує в кладовищенських кущах біля червоної цегляної стіни підлітків із божевільні. Закінчивши своє мерзопакостне діло, священик хрестився сам і хрестив жертву, яка не могла інколи в силу хвороби зв’язати і пару слів, цілував хрест і плакав, не можна точно сказати, від розкаяння чи щастя. Хлопчина з блідим обличчям лежав на траві, підтягнувши від болю ноги під підборіддя, руки його трусилися від нестями, проте він не кликав на допомогу і не кричав, а, вимазуючи щоки і долоні, жадібно смоктав шоколадку, вручену за гарну поведінку Трифілієм. Шоколадка зрештою і вирішувала справу – хворих у божевільні годували вкрай погано, вони відчували постійний тваринний голод, тому Трифілій, як пастир людських душ, одразу чітко вловив тенденцію – як правило, наступного разу хлопчики йшли майже добровільно, у них, наче в собачок Павлова, спрацьовував інстинкт – солодкого без болю не буває. «За великим рахунком, – думав Трифілій, – у цьому і полягає глибинний смисл православного християнства – через страждання та біль отримати вічне блаженство і спокій, як Господь наш, Ісус Христос. І, якщо подумати, то весь наш багатостраждальний народ так терпить, а шоколадка, милостиво подана владою, даною нам від Бога, є нагородою та прощенням за муки наші і гріхи наші, через страждання обрітаємо ми зцілення!»

Так поміж молитвами і богохульствами Трифілій шукав, але не знаходив собі виправдання і спокою, не міг зупинитися, бо не мав влади над своєю хибною пристрастю, і хоча багато хто в місті знав або чув про його схильності, переважна більшість людей і подумати не могла і не сміла, що в церкві можливі такі ганебні речі.

Пес не розумів, що саме відбувається в кущах біля старої червоноцегляної стіни, але інстинкт підказував, що скрики, зойки і сльози – наслідок скоєного щойно злочину. І хоча потім маленькі люди заспокоювалися і їли, очевидно, щось смачне, Білл відчував стійкий запах зла – зла і насолоди, який йшов від людини великої, і це дуже лякало і непокоїло – зло продовжувало жити не за парканом, окремо; воно перебувало поруч і могло кожної миті нанести удар – підпалити будку, вдарити, відняти їжу. Інколи здавалося, що взагалі відокремлене тільки добро – стінами Оліної квартири, кладовищенським парканом та огорожею навколо божевільні – там завжди давали щось поїсти, а весь інший світ – то і є зла чужа територія.

Білл не гавкав і не гарчав на великого чоловіка в темному довгому одязі, не намагався протистояти і врятувати; лише підбирав куцого хвоста і задкував куди подалі в кущі; все, що маленький пес насмілювався протиставити злу – гарчати, не підпускаючи до стежки войовничого хлопчика-товстуна, що полював на нього з палицею в руці.

Сірий худнув. Худнув стрімко третій місяць, і ніхто й ніщо не могло зупинити процес – ані лікарі, ані підсилене харчування, ані дієти. При зрості один метр сімдесят п’ять сантиметрів він ще нещодавно мав ідеальну вагу сімдесят п’ять кілограмів, зараз же важив шістдесят чотири, при тому, що не переставав втрачати вагу щотижня і не ставав меншим на зріст. За три місяці хлопець встигнув обійти стільки лікарів, скільки не обходив за попередні тридцять років, але ніхто не міг йому зарадити, множилися хіба що діагнози та рахунки за ліки, але ніяк не м’язова маса на кістках. Майже все, що він намагався вживати в їжу, шлунок категорично відмовлявся приймати – віддавав назад тим же шляхом; хіба що якісь рідкі кашки та бульйон знаходили своє місце всередині Сірого, приймалися організмом і перетравлювалися на енергію. Він майже вже впав у відчай – сили покидали його разом із вагою, розум відмовлявся працювати більше години без відпочинку, а тіло втомлювалося тільки від підйому на другий поверх. Працювати він тепер не міг, тож залишився без роботи; як і зустрічатися з дівчатами – хотів, був спроможним, але не вистачало сил на попередні розмови. Сірий кілька разів здавав аналізи на ВІЛ, і щоразу залишився майже розчарованим – реакція негативна, жодного СНІДу, тобто знову невизначеність, а що може бути найгірше за невизначеність? Лише смерть. Сірий уявляв – і ця уява наближалася, лякаючи холодною вибіленою стелею лікарні, – як він одного ранку не зможе встати з ліжка. Він роздивлявся в дзеркалі худе обличчя з носом із горбинкою, невиразні каламутні, завжди тепер втомлені сірі очі, великі, світло-прозорі, смішні вже вуха, що стирчали від схудлості, наче у загнаного вовчиська, запалі неголені щоки, розкуйовджене коротке волосся невизначеного кольору – він схожий зараз на дуже втомленого п’ятнадцятирічного хлопчика, який заблудився в лісі, довго блукав, переляканий і голодний, і вийшов нарешті прямо до занедбаної хатинки на курячих ніжках, де мешкають людожери. Двері відкрилися, і молодиця, запнута в хустку, запросила увійти до кімнати. На дивані напроти двері, в дальньому кутку, сиділа жінка років п’ятдесяти в червоному спортивному костюмі з двома білими смугами на рукавах; величезні непропорційні долоні схожі на дві штикові лопати, а пальцями в золотих каблучках вона начебто викопувала, виколупувала – картоплю чи іншу городину – з полірованої поверхні невеличкого журнального столика, на якому стояв чайничок для заварки і чашка, лежали стоси паперів; поверх спортивної куртки висів масивний золотий хрест. Сірий тихо привітався, постояв на порозі, переминаючи ногами, але запрошення сісти не отримав. Намагався відкрити сумку, щоб дістати результати аналізів, УЗІ, діагнози, але жінка, яка весь цей час не зводила з нього очей, зупинила різким жестом величезної лопатодолоні: «Стій, де стоїш!» – і не пустила далі, наче він хворий на якусь заразну хворобу або небезпечний і неадекватний.