Евгений Положий - Риб’ячі діти

«Окремі люди. Ми всі – окремі люди, – жахнувся власному відкриттю художник. – Колись в царській Росії були «зайві люди», а ми от – «окремі». І тим усе сказано».

Як дати цьому раду, не зрозуміло.

Проте, відтоді, як він почав малювати Бемоль, рішення раптом почало приходити: потихеньку, спочатку рисками, штрихами, потім окремими літерами, складами і словами, реченнями і абзацами, а потім різко скоротилося до плану дій, заклику, короткого і точного, як постріл. «Вірніше, як розстріл!» – уточнив художник, але нічого не робив і не змінював, аж доки не настав черговий похмурий день народження дружини, і він знову не напився вщент.

Буття складається з частин. Щастя́ складається з щастин.

Наступного дня Іван Миколайович Чолобитченко прийшов до лікарні заздалегідь – оплатив рахунок, чергові півтори тисячі гривень у кау благодійного фонду «Медицина майбутнього», який діяв тут же; а вже потім заглянув до дружини – подивитись, як рідина з крапельниці тече по трубочках в улюблене тіло, улюблені судинки, клітиночки, побачити, як миготять і тихесенько гудуть прилади, підключені до улюбленої голівоньки, звернутися до небес і попросити подарувати його дівчинці, його улюбленій дівчинці ще хоча б трішечки життя. Трішечки, небагато, хоча б років п’ять-десять, хай поживе, порадіє онукам, а його, старого, можна вже й прибрати до себе. Він сподівався, що коли прийде його час, то доля, зважаючи на пройдений нелегкий шлях, дасть йому можливість обійтися без посередника – лікарні, – а одразу відправить на цвинтар.

– Як у неї? Є зміни?

Лікар невпевнено замотав головою, якось дивно зиркнув на Івана Миколайовича, ховаючи погляд в папери, і проскочив швидко повз, наче локомотив на резервну колію.

– У нас вранішній обхід! Як вам узагалі вдалося сюди пройти? – незадоволено зауважила медична сестра. – Приходьте об одинадцятій.

– Хе, так я ж старий розвідник! – жартонув Чолобитченко. – А коли можна з лікарем поговорити нормально?

– Після обходу – консиліум в ординаторській. У вас яка палата, сьома? Ага, ясно…

Що їй ясно, Іван Миколайович не зрозумів, натомість віддав молодиці чек на оплату ліків, який вона звичним рухом підклеїла у відповідну папку з надписом БФ «Медицина майбутнього».

– Погуляйте десь у дворі, бо тут не можна знаходитись, – порадила медсестра. – Можливо, щось проясниться.

Він гуляв до одинадцятої, читав на лавочці свіжу газету, статтю на краєзнавчу тематику, дуже цікаву, а потім ще чекав близько години біля ординаторської, де тривав консиліум, стовбичив, спираючись на палицю, втомився. По закінченню лікарі стрімко випурхнули з кабінету, наче зграя чайок злетіла над морем, перелякавшись чогось в глибині, і він ледь встиг схопити свого за рукав білосніжного халата. Той подивився на нього, наче бачив уперше, безнадійно сіпнув рукою – але старий вчепився міцно, не вирватись, тож, звівши брови, лікар зробив зусилля над собою і нарешті вийшов з анабіозу професійної байдужої заклопотаності:

– На жаль, змін жодних. Але стан стабільний, що не може не тішити.

– А які шанси? Як довго це триватиме, лікарю, ця невизначеність?

– Я не можу вам сказати, вибачте. Вам потрібно краще до завідуючої звернутися… Там для вас перелік ліків у медсестри, десь на три тисячі гривень, ви можете не купувати, бо гарантій ніяких немає, я кажу вам чесно, не приховуючи, ви можете не сплачувати за ліки, ви ж розумієте, але я зобов’язаний вам запропонувати, лікарня не має можливостей купувати такі дорогі ліки, тож…

Іван Миколайович підійшов до медсестри, яка дістала і подала йому з папки благодійного фонду листочок – список був коротким, розібрати достеменно, що написано, Чолобитченко не зміг – почерки в лікарів із часом не ставали кращими, хоча б у чомусь їхня освіта залишалася на звичному рівні.

Він вирішив ще раз зайти до молодого професора, здається, в реанімації він був головним, принаймні таке складалося враження, що він контролює ситуацію: попитати, як йому вчинити далі, що робити, бо гроші вже закінчувалися, і взяти їх було ніде. Між іншим, Іван Миколайович вирішив поцікавитись і благодійним фондом: що то за інституція, ніколи раніше не чув про такий, в газетах не читав, хоча зазвичай благодійники радо розповідають про свої здобутки, скромності в них не позичати.

– Благодійний фонд? – здивувався охайний молодий професор. – Так, я – голова. Ми створили його, щоб винаходити можливості допомагати людям, купувати ліки. Якщо хочете зробити добровільний внесок, будь ласка!