Евгений Положий - Риб’ячі діти

Але його ніхто не слухав. Всі були страшенно зайняті облаштуванням своїх справ, іншими словами, бігали-шукали собі місце на пропаленому цигарками дивані і раділи за дітей, що вже встигли виїхати за кордон і оселитися в красивих будинках на килимках. «Людина – те, що має бути подолане», – це вже сказав Ніцше, а Фрідріха художник поважав. Треба зректися себе, свого его, – до такого висновку зрештою прийшов він у думах про долю Вітчизни, – втекти від власної особистості, розчинитися, як у кислоті. Тільки так – от парадокс! – можна стати кимось, стати величиною, збудувати нацією – і в цій тезі та дії він бачив можливість нової якості, нової, сучасної країни.

Білка про індивідуалізм нічого не чула, і роздуми про свій собачий народ її не терзали. Все, що вона знала тієї пори про сородичів, окреслювалося дитячими спогадами про лагідних цуценят із подвір’я панельної дев’ятоповерхівки та темні хмари зайд-псів, що час від часу тинялися вулицями навколо. На кладовищі Білка звикла жити самотньо, без людей і без собак, і з цього мала очевидні преференції: вся вбога їжа – пиріжки, недоїдки – діставалися їй одній; а щодо безпеки, то на кладовищі жилось безпечно. Не порівняти з базаром, куди вона потрапила згодом, – там вони ходили купами по троє-четверо псів, і не тому, що так хотілося, а тому, що кожен тягнувся за кожним, вважав, певне, що товариш знає і знайде трохи більше, і якщо комусь дістанеться, то потроху дістанеться і всім разом. У цьому і є логіка виживання – щоб збившись докупи, сховатися на ніч до картонної коробки, що завбачливо залишали для них торговки, притиснутись одне до одного, зігрітися і хоча б якось переночувати, перезимувати – без іншого тепла, інших собачих тіл зиму на базарі не пережити. Але назагал Білка розуміла чітко – розумній самотній тварині прохарчуватися простіше. Як доказ – ось вона, лежить на веранді і теліпає на сонечку куцим хвостиком, і уявити тут ще якогось собаку абсолютно нереально і неприродно, та й чисто з естетичних міркувань ще одна фігура не вписується в композицію художника, гав.

Тому вона дуже здивувалася, почувши діалог художника по телефону. «А я тобі кажу, що не можна в жодному разі порівнювати тварин і людей у цьому аспекті! У людей – товариство, колектив, дружба, кінець кінцем, а в собак – зграя, яка гризеться поміж собою! Так, у нас також є такі… е-е-е… явища, як натовп, і часто натовп перетворюється в зграю, наразі, інстинкти, поштовхи інколи зовсім схожі, як і наслідки, проте чи є відчуття товариства, дружби у псів поміж собою? Спеціалісти кажуть, що є?! Ну, не знаю, неважливо, насправді. Важливо, що ми – не зграя, ми – бродячі пси-одинаки, приречені на вимирання, бо рано чи пізно ті пси, що об’єдналися в зграю, або змусять нас до них приєднатися, або виштовхають на голодний маргінес. З ким об’єднуватися, кажеш? Обов’язково і в першу чергу – поміж собою; заховати, придушити, розмити псевдоіндивідуалізм, що приводить не до процвітання, а до деградації, дезінтеграції – ну, не вміємо ми незалежно проживати самостійно своє життя і бути позитивними і конструктивними, аж ніяк, розумієш, Миколо?! Розмити, відмовитись! Я покажу вам, як! Я продемонструю – відмовлюся від свого дня народження; у мене – знайте! – віднині немає свого персонального свята, тільки День незалежності. Так, звичайно, ще є Різдво і Пасха, перепрошую наразі. Тож прошу всіх – завтра не приходьте, дарма подарунків накупили, поспішили, так і передай усім!»

Однак наступним вечором, як художник цілий день не відбивався, в майстерню запхалась гучномовна і виразна купа чоловіків з цигарками і люльками в зубах, із сивими бородами, в беретах і картатих сорочках. Вони ставили свої парасольки в кутку на веранді і, не знімаючи взуття, проходили всередину – і перше, що їх дивувало, – білий собака, зображений різною технікою у різноманітних ракурсах, в основному, графікою (тут в кольорах особливого вибору не було, можливо, в цьому і полягає велика мудрість графіки, чорно-білого фото і кіно – у чіткій і ясній визначеності, природності сприйняття зором). Друзі художника кивали головами і якось дивно на нього поглядали, а ще дивніше – на Бемоль, кроками міряючи велику кімнату, заставлену і завішену вже готовими собаками і ескізами, тобто собаками майбутніми. Крім схожих беретів, половина друзів художника була вдягнута в джинси, інша половина – в трохи закороткі штани, начебто якийсь спеціальний мистецький стиль. Коли накрили стіл – себто як накрили: наставили пляшок, нарізали бутербродів, накидали консервів, – всі вони раптом закричали, зацокали склянками і стали жадібно пити та їсти і в один голос хвалити Бемоль – тепер вона відкликалася на Бемоль, після Білки, Білла і Білявки (так кликали на базарі).