Евгений Положий - Риб’ячі діти

– Що за дивне музичне ім’я? – пожартував хтось із сивобородих чоловіків. – Назвав би краще Пензликом або Гуашшю, ти ж художник.

Бемоль злякалася, що хазяїн зараз почне розповідати справжню історію виникнення її нового імені – через кинуту в неї ганчірку, не хотілося, щоб усі знали про таке приниження, проте той виявився справжнім джентльменом і запитав, чи правда, що онука співрозмовника звуть Лоренцо, а по батькові він Іванович, на чому тема імен одразу якось вичерпалась. Поки говорили перші тости і пили не перші склянки, якось непомітно серед гостей з’явилися жінки і ще зовсім молоді дівчата, яких називали точно так само, як художник називав Бемоль, – моделі.

– Я прошу хвилиночку уваги, – сказав тепер іменинник. – Хочу вам повідомити одну гарну новину.

Гості не поспішаючи повертали до господаря майстерні голови, наливали чарки і договорювали останні фрази. Сигаретний дим заполонив кімнату, і запах смаженого м’яса, що неймовірно дратував Бемоль – вона терпіти не могла смажене м’ясо; всякий раз ішла на його запах, жадібно ковтала слину і перший шматок, але випльовувала не прожувавши – їй здавалося, це були шматочки Боні і його братиків, що згоріли, облиті бензином, тієї ночі разом зі своєю матір’ю, старою хворою сукою на ім’я Нора.

– Отже, друзі й ті, хто до них приєднався! – голосно мовив художник, тримаючи в витягнутій вперед і трохи піднятій догори правій руці, наче командир шаблю, склянку. – Поспішаю вам повідомити, що сьогодні – мій останній день народження!

Мить гості стояли мовчки, наче завмерли, граючи в дитячу гру, здійнявши в подиві дугами брови, дехто, поки художник говорив, смішно рухали вухами і смикали кінчиками носів, наче не знаючи, як правильно реагувати, а потім раптом разом ображено заговорили, загули: «Ну, про що ти таке кажеш, старий! Сіріусу більше не наливати…», – але це був лише підготовчий залп. Дочекавшись, поки зійде перша хвиля обурення за смуток, який він вніс у товариство, художник продовжив:

– Ні, ви неправильно мене зрозуміли – я зовсім не збираюся помирати в найближчі років сто! – При цих словах всі зареготали, зааплодували і простягнули келихи в бік іменинника, але той ще далі відсунувся в куток і з шаленством намагався перекричати гамір:

– Я просто відміняю свій день народження! Зрозуміли? З завтрашнього дня у мене не буде дня народження, він перестане існувати по факту, я розмиваю свою індивідуальність, я розчиняюсь в нації! – але останню фразу мало вже хто почув, здається, окрім Бемоль, яка сховалася від сигаретного диму і смаженого м’яса на веранді. «На, подруго, поїж, – вийшла на свіже повітря якась чорнява жінка з пишною зачіскою і кинула шматок підгорілого шашлику. – На когось ти дуже схожа, довгоморда!» – «Іро! Ірочко, йди-но до нас, хутко!» – грайливо гукнули жінку з кімнати, і вона, ефектно крутнувшись на високих підборах, зникла за дверима. «Молоком парним дуже пахне, – подумала жінка. – Пахне парним молоком! – і понюхала і пригубила склянку віскі. – Ні, не може такого бути…»

Собаці наснився тієї ночі сон-спогад про те, як вона жила на базарі, де єдиним постійним товаришем блукав із нею Маленький Принц, молодий і напрочуд сильний пес, і, певне, щось між ними б таки і сталося, аби не той шматок отруєного м’яса. Якраз той випадок, коли сила не надає переваги – Маленький Принц перший встиг вихопити його з-під ніг перехожих, а велика безшерстна людина, що кинула приманку, стояла на узбіччі людського потоку і посміхалася – десь Бемоль вже бачила ту посмішку. Десь. Маленький Принц не зжував м’ясо – одразу проковтнув, такі вони були голодні того ранку, і через кілька хвилин йому стало зле. Вона добре пам’ятала, як бігла за товаришем, піджавши хвоста і притиснувши від жаху вуха до голови, поміж ніг, різноманітних ніг відвідувачів базару, як ховалася за ящиками та під прилавками від людей у формі, як намагалася не потрапити на очі Маленькому Принцові – той не любив митей власної слабкості; і коли він помирав на містку, так жорстоко і так тяжко, їй хотілося підбігти і перекусити товаришеві горло, щоб його муки закінчилися якнайшвидше, але страх скував її волю – вона ніколи не вбивала живих істот.

– Справжня дурня! – Друг художника, добре відомий у місті юрист, розводив руками і нервово ходив по офісу. – Дурня! Більшої нісенітниці я за все своє життя не чув! Як це ти собі уявляєш – скасувати день народження! Та нас у РАГСі засміють до смерті з такою заявою!