Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Я — мама, а Андрiй — тато? — уточнила Iрина. — Так не можна. Ми ж колишнє подружжя.

— Власне, що колишнє. Саме тому i можна. Усi формальностi дотримано, я консультувалася. Сонька сама вас вибрала, ви обидва були з нами того дня. Ми вчотирьох i є її батьки.

— Магдо, але ж ми з Андрiєм не спiлкуємося!

— Дотепер не спiлкувалися, вiдтепер будете. Що вам заважає?

Iрина смикнулася.

— А заважає один факт, — впевнено вела далi Магда, — який полягає у тому, що спокiйно i цивiлiзовано можуть спiлкуватися мiж собою тi колишнi пари, мiж якими свого часу пристрастi не було. А у вас була… Тому вас дотепер тiпає одне вiд одного. Галко, чого ти на мене так дивишся? Я що, неправду кажу? Ти згадай, як Андрiй приїхав колись мене привiтати на день народження i навiть за стiл не сiдав, мовляв, поспiшаю, а в його машинi якась дiвчина сидiла. Пам’ятаєш, як у Iрини настрiй зiпсувався? Хоча вона мала б начхати на цю обставину. Сама з кавалером була. А приїхав колишнiй чоловiк iз подругою, й Iрина на свого — хто тодi з тобою був? — почала кидатися. У тому то й рiч, що завжди iскритимуть у присутностi одне одного тi, мiж ким була справжня чуттєвiсть, гармонiя, пристрасть. I, до речi! З Сонькою Андрiй допомiг менi тому, що ти його попросила. По-людськи попросила, вiд душi. I взагалi, чому ми це обговорюємо? Андрiй вже погодився бути хрещеним. I то з радiстю погодився, нiби чекав. Сказав, що вiдчуває себе хрещеним батьком Соньки.

Замовчали. Було чутно, як за стiнкою диктор енергiйною скоромовкою говорив: «22 серпня нацiональна збiрна України у рамках пiдготовки до вiдбiрних матчiв Євро-2008 зiграє у Києвi товариський матч з коман…»

— Ну от i добре, — подала голос Галя. — Давайте нарештi продумаємо нашi гардероби. У чому будемо?

Дiвчата здивовано подивилися на неї: кого-кого, а її проблема, що одягнути, нiколи особливо не бентежила. На вiдмiну вiд Iрини та Луїзи.

— Гаразд, — озвалася й Iрина. — Принаймнi Сонька-старша буде на сьомому небi вiд цiєї новини. Що ж до одягу, то… Думаю, це буде така собi мiнi-колекцiя в одному дусi, у… нiжно-пiсочнiй та… блакитнiй гаммi. Розрахована на шiстьох дорослих i двох дiтей. Наразi все. Подробицi завтра, перша примiрка пiслязавтра.

Коли вийшли проводжати Iрину до ворiт, зорi на небi були великi i чистi, немов у Карпатах.

— А де Мала Ведмедиця? — запитала Iрина. — От Велика, а де Мала? А, бачу-бачу. А он Полярна зiрка… Чумацький Шлях… А бiльше я на небi нiчого не знаю. Яка краса, дiвчата!

…Уранцi, щойно Галя вiдчинила навстiж вiкно, як кiмнату заполонили пахощi саду, мокрого вiд нiчного дощу, чорнобривцiв на пiдвiконнi та голос Вiктора.

— …тримати в тонусi, у напруженнi. Дасиш бабi послаблення, розпустиш бiля неї нюнi — все! Вилiзе на голову.

Голос її чоловiка лунав з вiдчиненого внизу вiкна.

— Найбiльша помилка мужика, — далi вiв голос, — показати жiнцi свої почуття. Приховувати, i то подалi! Почуття данi для того, аби їх приховувати.

— Кожен живе як знає, - це вже був голос Курича. — Я думаю iнакше: дай жiнцi на копiйку, вона на гривню вiддасть. У них природа така, вторинна. Вiддає бiльше, анiж отримує… Ти постiйно з Галкою у протистояннi. А для чого? Який сенс? Результат той самий: ви — разом. Для чого ж тодi гризти одне одного? Не чекай нiчого, просто давай. Результат тебе вразить.

Щось гримнуло внизу, покотилося.

— До дiдька! Знову попiкся! — вигукнув Курич. — Завжди кава тiкає. Де шмата?… Де бутель з мiнералкою?… Жодного разу ще не вдалося зварити каву, аби вона не втекла. Давай спочатку. Гей, що за аромат?… Кузько, це ти?… У-у, чемний хлопчик! Повнi пелюшки. Ходiмо митися, козаче…

Галя повернулася до ноутбука. Але знову увiйти у роботу не вдалося. Перечитала те, що написала у ранковi години. Нi, погано. Треба переписати цей епiзод. А може й викинути взагалi… Чого Вiктор приїхав? «Баби, баби…» Ненавиджу цей зневажливий зверхнiй тон. Колись не могла зрозумiти: звiдки це в ньому? Чому один на один вiн може бути уважним i нiжним, а на людях — нiколи. Поводиться так, нiби весь час себе контролює. Лише проживши з ним багато рокiв, вона нарештi зрозумiла. Це вiд матерi йшло, вiд його ставлення до власної матерi. Свекруха — сувора жiнка, профспiлкова активiстка, виростила дiтей, придiляючи їм мiнiмум часу. Не називала їх нiжними iменами, не пестила, не обнiмала, не цiлувала, казок не читала, порожнiми балачками не займала. Вiктор був недолюбленою дитиною, iз задавненими, схованими глибоко у пiдсвiдомостi комплексами. Тому у дорослому життi намагався взяти реванш. Вiд дружини вимагав перш за все уваги. Був переконаний, що жiночу увагу треба брати силою. Жiнка має давати, чоловiк — брати. Заслужила — маєш до себе добре ставлення. Не заслужила — вибачай.