Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Наталка, вже доросла замiжня жiнка, взагалi не вживала брутальних слiв. Вiд Луїзи вiн теж їх не чув. Те, що нiколи не злiтало з її вуст, особливо дико i виклично читалося на рiвнi її серця.

Кiнь мовчки розвернувся до столу — повернувся у гру, накривши рукою на своєму плечi руку Луїзи.

Вона чекала.

Через кiлька хвилин вiн згрiб свої фiшки й пiдвiвся. Вiдiйшов ненадовго до вiконечка, повернувся з п’ятьма пачками купюр, розсував їх по кишенях, а потiм взяв руку Луїзи, просунув собi попiд руку i повiв до виходу.

— …У Монако, — Луїза заговорила так, нiби вони щойно повернулися до того, на чому нещодавно зупинилися у розмовi, — дозволено грати у казино лише iноземцям. Мешканцям Монако вхiд туди суворо заборонено. Уявляєш, як дбають про своїх?… — запитала вона.

— Симпатична майка у тебе, — вiдповiв Кiнь. — Але трохи недоречна до обстановки. I тобi, Лу, зовсiм не личить.

Луїза усмiхалася.

Потенцiйний (до нинiшнього вечора) спонсор телепрограми «Потвора» з цiкавiстю провiв очима дивну пару до самих дверей.

Галя оформила вiдпустку i першi три днi працювала за ноутбуком вдома. Але швидко збагнула, що так справи не пiдуть, у таких умовах книга буде написана хiба через десять рокiв. Удома на очi постiйно потрапляла якась робота, хлопцi просили їсти, стоси брудного посуду ненадовго зникали i знову виростали у раковинi. Писати вдавалося уривками. Щойно справа пiде, як то одне вiдволiкає, то iнше.

— Галко, давай до нас. Пропоную спокiй i гостьову кiмнату у пiддашшi. Перебирайся хоч на всю вiдпустку, — запропонувала Магда.

— На три днi, — погодилася Галя.

Вiктор на прощання ображено запитав дружину:

— Що ти залишаєш нам їсти?

— Уявiть собi, що ви у походi, в горах, без мене, — роздратовано вiдповiла Галя. — Такий екстремально-експериментальний похiд на виживання.

Побут чiплявся за неї реп’яхами, не вiдпускав на свободу. Нiчого, не пропадуть. Скiльки можна дорослих чоловiкiв бавити? Майбутнi невiстки не подякують за безпомiчних маминих синочкiв. Та й хлопцi, призвичаєнi до жiночої опiки, навряд чи почуватимуться впевнено у сiмейному життi. Як не навчила з дитинства побутовiй самостiйностi, то варто хоч зараз спробувати.

…З прочиненого вiкна мансарди у «Зубрiвцi» було чути, як Магда заколисує дiтей у садочку. З кухнi линув тихенький брязкiт горняток — мама Магди мила посуд. Стежкою до ворiт йшов Iгор (напередоднi ввечерi вiн припер нагору до Галi своє нове творiння — столик пiд ноутбук) i впiвголоса говорив по телефону: «Чому це має вплинути на вiдвiдуванiсть форуму? Не бачу зв’язку…» Вiд густої кучми рудих чорнобривцiв на пiдвiконнi йшов гiркуватий аромат клумби з дитинства. Магдина мама з цими квiтами робила екзотичнi канапки: композицiю на хлiбi зверху прикрашала пелюстками чорнобривцiв. Приправа виходила смачнюча…

У мансарднiй кiмнатi Куричiв справи у Галi пiшли швидше. Тут вона, занурившись у роботу, втрачала вiдчуття часу. Вiдчувши голод, пошукала поглядом мобiлку, й очам не повiрила. Час, що висвiтився на екранi, показував — минуло чотири години. А вона думала, що хвилин сорок.

Спустилася на кухню.

На столi лежала записка: «Ми у полiклiнiцi на оглядi. Борщ на плитi. Решта — у холодильнику, на вибiр». Галя зробила собi двi канапки, зварила кави i пiднялася до себе.

Її чекав герой майбутньої книги — молодий талановитий скульптор Георг Пiльзе. Вiн був iталiйцем по батьковi i нiмцем по матерi, народився у пiвденнiй Нiмеччинi у багатодiтнiй сiм’ї. Його вирiзанi з дерева херувими нагадували молодших братiв та прикрашали iнтер’єри вже кiлькох бюргерських будинкiв. Заможнi мiстяни ставали у чергу до нього, замовляючи рiзьбленi орнаменти з фiгурками людей. Це були пiдпорки до балок, вони крiпилися до стiни та стелi в оселях. Георг вдосконалював своє вмiння, жадiбно опановував секрети ремiсництва, яких вчив його старий майстер-учитель.

Але доля зробила крутий поворот: Георг був змушений втiкати вiд правосуддя за вбивство вiтчима — алкоголiка та деспота. Пiсля багатьох пригод та поневiрянь опинився у маленькому мiстечку Бучач, у схiднiй провiнцiї Речi Посполитої. I там знову взявся за своє ремесло. Слава про майстра-вiдлюдника, який називав себе Iоаном Пiнзелем, дiйшла до Миколи Потоцького i той запросив художника стати його придворним скульптором. З середини 1740-х рокiв Пiнзель брався за найскладнiшi замовлення. У його руках дерево ставало слухняним, перетворювалося на те, чого бажав майстер.

Композицiї ставали все складнiшими та експресивнiшими. Невибагливий у побутi Пiнзель ставав у роботi примхливим та перебiрливим. Працював тiльки з архiтектором Бернардом Меретином. Микола Потоцький схвально сприймав усi дивацтва майстра: його янголiв з вишкiреними зубами, непропорцiйнi тiла та неприродно вигнутi пальцi його святих. У Бучацькому костелi та Бучацькiй ратушi, костелi у Городенцi, у кафедральному соборi святого Юра у Львовi — усюди, де були його роботи, на обличчях скульптур завмирали емоцiї, якi кожен глядач трактував по-своєму. Численнi складки одягу його героїв немов роздмухував вiтер, через застиглу драпiровку тканин рельєфнi тiла випромiнювали потужну енергiю i життєву силу.