Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Сонько!!! — вигукнула так, що донька аж пiдстрибнула. — Та ти ж вошi привезла!

Сонька зблiдла. Вона знала, що таке вошi. Двi активiстки з їхнього класу якось привели до кабiнету медсестри тихоню Валю Дробчик, роздивившись у роздiлi її волосся на потилицi вошi. Валя впиралася i плакала, але до санiтарiв класу приєдналися кiлька помiчникiв, i носiя паразитiв доволокли до медкабiнету. Медсестра викликала батькiв Валi, а усьому класу влаштували медогляд. Пiсля цього iнциденту Сонька мала страх перед вошами, i кiлька разiв згодом просила маму подивитися, чи вiдразливi створiння часом не перестрибнули на неї з бiдолашної Вальчиної голови. I через кiлька мiсяцiв вона таки почула те, чого так боялася: «Сонько! У тебе вошi!».

— Тiльки нiкому не кажи! — благала Сонька.

— Боже, що ж робити? — не чуючи доньки, мiркувала вголос Iрина. — Доведеться, мабуть, волосся обрiзати. Чим же їх виводять? Кого запитати?…

Увечерi Соньцi намастили волосся чимось смердючим, накрили голову розiрваним целофановим пакетом, потiм, пiсля ретельного промивання, мама визбирувала на газету маленьке вiдразливе вошине насiння, а Сонька бридливо за цим спостерiгала. Наступного дня до них зайшла сусiдка-гладуха, мама трьох дiвчат-погодкiв, середня з яких була ровесницею Соньки. Сусiдка позичила мiксер i, проходячи повз Соньку, зазирнула їй у волосся.

— Бачиш, — сказала Сончинiй мамi, — усе гаразд. Ще раз дам, як треба буде. Засiб пречудовий. I де ти, дитино, тої гидоти набралася?…

Одинадцятирiчна дiвчинка миттєво здогадалася, що мама просила поради у бiльш досвiдченої сусiдки, i мабуть, знала напевно, що та теж мала таку проблему зi своїми дiтьми. Знайшла тодi мамi виправдання. Але попри все, у самiсiньке серце вразило її вiдкриття: вона просила маму нiкому не розповiдати про її ганьбу, але сусiдка, чужа тiтка, мама її дворових подружок, так просто, мiж iншим, продемонструвала свою обiзнанiсть у такiй важливiй справi.

Про те, що давня iсторiя засiла Соньцi у пам’ятi, Iрина нiколи б i не здогадалася, якби через кiлька рокiв та їй сама про це не розповiла.

— Сонько, я вже усвiдомила свою помилку. Скiльки ще будеш менi про це нагадувати? Я ж не починаю нудiти, чому ти знову не попрасувала бiлизну. Хоча пiдстави є.

— Ти ж сама своїм дiвчатам казала, що не прасуєш, коли не маєш бажання. I спокiйно лягаєш спати, коли у кiмнатi височить гора непрасованих лахiв. А потiм, коли маєш настрiй, вернеш гори* за годину. I у мене так само. Чому ми маємо бути, як усi? Людина керує побутом, а не побут людиною.

— Не пам’ятаю, аби я таке казала.

— Про побут i людину? Це мiй вислiв. Але змiст такий самий. А що ви з Луїзою про яблуко перешiптувалися? Про це, дерев’яне, що на поличцi.

— Скажу, тiльки ти — нi пари з вуст*.

— Мене достатньо просто попередити. Я своїх не здаю. То що воно, потаємнi бажання виконує?…

Кiнь знову засiв у казино. Другий день не бачив свiтла Божого, не вiдчував голоду i часу, лише пив, хмелiв i чим далi, тим бiльше входив у раж. Уже виграв майже п’ятдесят тисяч, але не мiг зупинитися. Грошi самi йшли до рук.

Отямившись вiд новини, Луїза пiшла у наступ. У глибинi душi вона навiть чекала рецидиву. Яка ж то хвороба без рецидиву? Була готова до нього.

Вирушила у ненависне мiсце з гладко зачесаним у низький вузол волоссям, у дiловому костюмi, без жодних прикрас — синя панчоха, та й годi. Обслуговуючий персонал був з iншої змiни — жодного знайомого обличчя. Перед входом мовчки показала охоронi паспорт, зайшла у середину. Там було занадто тепло i, скинувши жакет, з лiнивою грацiєю кiшки рушила до знайомого столу. Спину Коня вона упiзнала здалеку. По дорозi — якi люди! — зустрiлася поглядом з власником мережi швидкого харчування «Смаколики». Вчора вони обговорювали умови спонсорства телепрограми. А зараз вiн здивовано не зводив очей з Луїзи та надпису на її топi. Лисий чоловiк, що сидiв з ним поруч, теж. Вона усмiхнулася у їхнiй бiк, не зрозумiло кому конкретно, i, наблизившись до Коня, сперлася на його спину, поклавши руки на широкi плечi. Вiн озирнувся, побачив Луїзу i його обличчя розпливлося у широкiй посмiшцi. Був у весело-нервовому настрої, його мало не трусило вiд пiднесення: стосики фiшок височiли бiля його лiктя. Але очi червонi, обличчя сiре. Вона вiдступила на крок i вiн побачив яскравий надпис. На чорному тлi Луїзиного топу била по очах аплiкацiя з квiтчастого шовку: кiлька лiтер i висока квiтка на довгому стеблi посерединi слова: «Вiд(квiтка)бися, сКАЗИНО!»

Парканне слово на грудях Луїзи справило на нього таке ж враження, як неусвiдомлене «бл…дь!», яке злетiло з губ його п’ятирiчної Наталки рокiв з двадцять тому. Вiн привiв тодi доньку на дитяче новорiчне свято у центр профспiлок. Натка у костюмi снiжинки чемно дочекалася своєї черги до мiкрофону i нарештi опинилася бiля Дiда Мороза, який вже запустив руку у червоний мiшок за подарунком для неї. «Моя!» — гордовито кивнув Кiнь своїм колегам. Дiвчинка витягнула тонку шийку, набрала повiтря у легенi. Але у цей момент хтось з дiтей штовхнув на неї двох хлопчикiв-зайчикiв. I розчулений тато разом з усiм залом почув пiдсилений мiкрофоном вигук дiвчинки…