Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Таксi лишень почало гальмувати бiля входу у ресторан, як швейцар уже заповзятливо розчахнув дверi назустрiч — сама привiтнiсть i готовнiсть догодити. Вiдповiла йому стриманою посмiшкою i пiшла сходами нагору. З-за стiйки до неї ступила дiвчина в унiформi.

— Де тут казино? — запитала Луїза, трохи розтягуючи слова.

Тембр голосу був досконалим: оксамитовим i хриплуватим одночасно, з ледь помiтною ноткою вередливої зверхностi.

— Ось там, — заметушилася дiвчина. — Але треба роздягнутися.

Луїза скинула жакет на руки гардеробнику, i, йдучи до свiтлового табло «Казино», автоматично порахувала працiвникiв: два на стiйцi, гардеробник, хтось майже нерухомий у коридорi, троє на входi до зали. Дебела молодиця з пластмасовою посмiшкою, теж в унiформi, закрила собою вхiд немов шафа:

— Добрий вечiр. Маєте паспорт?

— Паспорт? — Луїза розгубилася на долю секунди. — Забула.

— Наступного разу не забувайте, — молодиця впевнено тримала на обличчi завчений оскал. — Вiдкрийте, будь ласка, сумочку.

Луїза лiниво натиснула на ґудзик ридикюля, вiн сухо клацнув, як i годиться клатчу, продемонстрував поглядам стороннiх шовковi нутрощi з вiялом рiзнокольорових купюр. Це справило належне враження на охоронцiв.

— Приємного вiдпочинку! — побажала молодиця, пропускаючи Луїзу.

У великiй залi переважали червоний, густо-зелений та колiр тьмяного золота, а освiтлення виявилося стишеним до мiнiмуму. Лише над столами, за якими сiрiли обличчя гравцiв, свiтла було бiльше. Воно робило обличчя пласкими, риси грубими, а зморшки помiтними. Пахло… сiркою. Таким було перше секундне враження. Його перебила друга хвиля — сигаретний хамський дим i невiдворотнiсть: що має статися, те станеться, вийдеш тодi, коли буде дозволено. «Побачимо!» — з веселою злiстю подумала Луїза та впевнено, без поспiху, пiшла углиб, вихоплюючи поглядом деталi.

Пiвтора десятка чоловiкiв скупчилися навколо видовженого столу. Заднi спостерiгачi через спини переднiх щось збуджено передавали на зелене сукно. Вона пройшла бiля столiв рiзних форм, бiльших, менших, зi стовпчиками фiшок на iгровому полi та картами, викладеними немов для пасьянсу. Жодного вiльного мiсця за стiльцями. У повiтрi стояв вiдразливий до запаморочення запах сигарет i джмелиний гул голосiв. Тiльки чоловiки. Жодної жiнки. Окрiм круп’є.

Коня серед цих людей не було.

Луїза пройшла майже всю залу. I нарештi побачила Коня. Вiн не зводив очей з рук дiвчини-круп’є. Та зробила кiлька вправних рухiв, розклала карти, щось сказала, та Луїза не почула, що саме.

Бiля Коня виявився вiльний стiлець — єдиний вiльний на весь заклад. Вона сiла.

Вiн навiть не ворухнувся. I добре, що Кiнь на неї нуль уваги. Їй необхiдно кiлька секунд, аби опанувати себе, вгамувати серцебиття. Його лiва рука, рiдна до найдрiбнiшої рисочки, лежала поруч. А вiн навiть краєм ока її не бачив, не вiдчував її парфумiв. Весь у грi як хлопець-шестикласник.

Накрила його руку своєю.

Вiн повернувся i двi-три секунди дивився чужим поглядом на жiнку, яка посмiхалася з-пiд крис капелюшка: хто така?

Пiзнав i вiдсахнувся:

— Луїзо? Ти?! Ти що тут?!

Душа стиснулася вiд жалю.

— Це твоя вода? — Луїза показала на високу склянку поруч з пузатим келишком коньяку.

Вiн кивнув. Взяла склянку, пiднесла до губ i з досадою зауважила як помiтно тремтять пальцi.

— Звiдки ти тут? — Кiнь потроху приходив до тями. — Що тут робиш?

Вона розумiла його без слiв — вiн був впевнений, що вони зустрiлися випадково. У його головi зараз миготiли варiанти: була у ресторанi поруч? зайшла у казино випадково? чи по роботi, у зв’язку з майбутнiми зйомками?…

— Я за тобою прийшла. Маю для тебе добру новину. Пiшли поговоримо на кавi.

— Зараз?

— Пiшли, будь ласка.

У її голосi звучали найпотрiбнiшi зараз тони й напiвтони. Iнтуїцiя безпомилково пiдказувала, як i що треба говорити. Без жодних зусиль трималася на обличчi спокiйна посмiшка. Такого володiння собою Луїза вiд себе не чекала. Вона знала, що вiн пiде з нею. А якщо не пiде, вона зробить ставки у цiй незрозумiлiй грi, хоча нiколи дотепер не переступала порогу казино i не знала жодних його правил. Купить фiшки i не вступиться звiдси, поки вiн не зрозумiє, що вона без нього не пiде.

— Зараз… Почекай хвилин десять, ми маємо розiбратися з фiшками, — вiд розгубленостi Коня майже й слiду не залишилося, перед нею знову був той Iгор, до якого вона звикла. — Десять хвилин, гаразд?

Вона встала з-за столу зi склянкою у руцi i роздивилася навколо. Тепер на неї звертали увагу. Один з вiдвiдувачiв пiдiйшов майже впритул, вона несподiвано озирнулася i наштовхнулася на його погляд: вiн одягав окуляри, щоб поближче її роздивитися.