Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Боже, що ти запам’ятав? Я ж не серйозно це казала!

— Ну не смикайся, я правильно тебе зрозумiв, нiчого не пояснюй. У недiлю хотiв тобi запропонувати: давай я буду твоїм незнайомцем, щоб нас єднало все i нiчого. А сьогоднi подумав: з кимось iншим — так, тiльки не з тобою. Ти заслуговуєш… не знаю як сказати, повної вiддачi. Усього заслуговуєш. А я що можу тобi дати? Свої проблеми? Не хочу навiть зустрiчей двох незнайомцiв.

Хтось знову посмикав дверi, обережно постукав.

— Дайте поговорити! — гаркнув Кiнь.

I стишив голос до шепоту:

— Взагалi нiчого не хотiв тобi говорити. Нiчого не хотiв пояснювати. Розiйшлися через дурничку — все! I жодних мелодрам. Але не можу, така ти менi рiдна. Добра тобi бажаю. Саме тому ставимо крапку. Все.

— А мене ти запитати не хочеш?

— Не хочу, Лу. Ще слово — i я взагалi пошкодую, що почав цю розмову.

Вiдсторонив її i вийшов з кабiнету, мало не прибивши дверима перелякану Анєчку.

Наступного дня нiчого не прояснилося. Через три днi, ввечерi, Луїза пiд’їхала до його будинку, пiднялася на його поверх. I побачила жiнку, яка зачиняла ключем його дверi. Вони зустрiлися поглядами. Вдавати, що вона помилилася поверхом, уже не мало змiсту.

Жiнка була доволi огрядна, висока, русява. I дуже приваблива. Кiлька секунд дивилися одна на одну, одночасно зрозумiвши, що обидвi мають вiдношення до господаря цього помешкання.

— Ви до Iгоря? — запитала незнайомка.

Луїза кивнула.

Жiнка вiдчинила дверi:

— Зайдiть. Ви — Луїза?… А я — Зося, сестра Iгоря.

Через п’ятнадцять хвилин вони пили мiцну каву, не зважаючи на пiзню годину.

— Перевернiть горнятко на блюдечко вiд себе, — попросила Зося.

З нею було дуже комфортно: вона не спiшила заповнювати паузи незначущими словами, її голос був не гучний i не тихий, а саме такий, який приємно слухати. Зося уважно роздивилася малюнок, який утворили фуса* на стiнках фiлiжанки, i розповiла Луїзi про таємницю брата.

Вiн, сказала, гравець у казино. Не просто гравець, а азартний до нестями, залежний вiд цiєї пристрастi, хворий як алкоголiк. Програв рiк тому батькiвський спадок, усi грошi, навiть тi, якi Зося дала йому на збереження. Дивом зумiв зупинитися, не наробивши боргiв. Протягом року щомiсяця вiддавав сестрi борг, майже нiчого не залишаючи собi на життя. I ось, коли вона була впевнена, що вороття до старого не буде, зiрвався. Немов у запiй зайшов. По двi доби не виходить з казино.

Зося заплакала.

— Де вiн зараз? — запитала Луїза.

— Там! Я двiчi приходила туди, хотiла його забрати. Вiн не йде, а тi горили на входi влаштували менi допит: куди? чого? Я сказала: як не пустите мене, такий скандал тут влаштую, що пошкодуєте. Пустили. Знайшла його, кличу: пiшли, Iгоре! Що ти тут робиш, схаменися. Ти йди, заспокоює, я через пiвгодини вийду. А сам до ранку там сидiв. Прийшов до нас: сiре обличчя, синцi пiд очима. Аж хитається. Зосько, каже, я у вас залишуся. Не можу, каже, сам, бо знову пiду туди. За столом з нами посидiв, двi ложки супу з’їв, апетиту зовсiм не має. Тiльки курить — сигарету за сигаретою. Постелила йому у вiтальнi. Чую встає вночi, курить на кухнi у вiкно, не спить. Вранцi глянула на нього, а воно, бiдне, спить i смикається раз у раз усiм тiлом як дiти, коли їм сниться, що вони падають. Луїзо, я вам такi речi розповiдаю… Вiн нiкому не каже про казино, нiхто не знає… Збоку виглядає, нiби вiн п’є. А насправдi усе набагато гiрше. Якби вiн дiзнався, що я вам це розповiла… Не знаю, що було б! Але менi так за нього душа болить… так хочу, щоб у нього усе було гаразд…

Луїза слухала цей словесний потiк i вiдчувала, як на змiну гiркiй розгубленостi приходить в її душу спокiйна впевненiсть.

— Що на днi горнятка було? — запитала вона Зосю.

Та замовчала, витерла мокрi щоки паперовою серветкою.

— Що кавовi фуса розповiли про мене i про нього? — повторила Луїза.

— А! — зрозумiла Зоя. — Там вималювалося щось таке кругле з двох частин. Ви з ним, мабуть, половинки одного цiлого.

Луїза повернулася додому i найперше що зробила — викликала таксi. Тепер — у душ. Де довга шовкова спiдниця? Ось вона. Чорна тунiка з вiдокремленими рукавами, схожими на довгi рукавички. Зверху — короткий жакет з норки, капелюшок у стилi «сецесiя», мереживнi рукавички. У торбинку-клатч сховала усi грошi, якi тримала вдома, увесь свiй «заритий у пiсочок» недоторканий запас — тримiсячну зарплатню. Одягнула бабусинi кульчики з опалами. Приснула перед собою парфумами Provocative Woman, ступила у цю хмарку, вiдповiла у слухавку: «Дякую» i вийшла на вулицю, до чекало авто з шашечками.