Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Троє чоловiкiв на вулицi повернули за ними голови, провели їх поглядами, один з них щось сказав, вона не розiбрала що саме. Але вираз обличчя у нього був хороший, i слова, мабуть, теж.

— Луїзко, на тебе один так подивився… Ти що, навiть не зауважила?… Нi, ти таки вляпалася серйозно! Нормальна жiнка, навiть закохавшись, помiчає чоловiкiв навколо…

…Заледве повернула ключ у замку, як усi четверо — чоловiк, сини i пес Рудий — вийшли назустрiч:

— Де ти була?

— Що з мобiлкою?

Поки вiдповiдала, запитувала чи їли, знiмала чобiтки, Вiктор пiдозрiло вдивлявся в обличчя дружини, навiть принюхувався — занадто усмiхнена, вiдверто щаслива, що таке?

Не їли, чекали її. Навiть Рудий ображено стояв над повною мискою.

— Ви їсти не хочете? Чи грiти лiньки? — поцiкавилася у голодних чоловiкiв. — Рудiк, ти вже геть оборзiв! — нагримала на пса. — Давай їж.

Рудий, опустивши морду, дивився на зваренi курячi шийки з кашею, чекаючи звичного ритуалу.

I вона вiдступила: витягнула одну шийку i подала псовi, вiн обережно взяв її зубами з долонi i, проковтнувши, почав жадiбно їсти з миски. У чому полягав сенс ритуалу i звiдки вiн узявся вже нiхто не пам’ятав. Але Рудий вимагав своєї порцiї жiночої уваги i їв саме так: Галя мала подати перший кусень з руки…

Задзвонив телефон.

— Галко, я щойно говорила з Конем, — повiдомила Луїза. — Може, настрiй у мене такий, не знаю. Але так менi було легко з ним зараз… Розказала як ми з тобою гуляли… Такий класний день.

Галя пiдсмажила вранiшнi вареники, розклала по тарiлках, посидiла з хлопцями за компанiю, поки вони їли. А потiм набрала ванну води, збивши тугим струменем на її поверхнi мiцну пiну iз запахом хвої. Мала надiйний спосiб боротьби з вечiрнiм апетитом: почистити зуби години за двi-три до сну й пiсля цiєї процедури їсти вже не хотiлося. Взяла з собою у ванну книжку, i в останнiй момент — тарiлку з яблуком та мандаринкою. Занурюючись в ароматне тепло, з задоволенням подумала: хлопцi полягають — сяду писати. Один епiзод вже остаточно вималювався в уявi, другий напирав, ще нечiткий.

Швидше б за комп’ютер, тепер вже зi спокiйною душею.

У головi крутилися уривки вражень дня. Радiла за Луїзу. Чужi проблеми (не те щоб чужi, а просто не свої, яка Луїза їй чужа?) легко вирiшуються. Чому ж, розмiрковувала, сама себе розрадити не можу? Чому не можу примиритися з дурними анекдотами, якi Вiктор розповiдає по кiлька разiв в одних й тих самих компанiях? Через вiдсутнiсть делiкатностi як бовкне, як корова боталом*. «Для чого? Ти ж людину образив, невже не вiдчув?» «Не вигадуй, вiчно з мухи слона робиш!» Та навпаки, роблю вигляд, що слона, як муху, не помiчаю. А його вперта ненависть до миття посуду? А здатнiсть купити на пiкнiк з друзями силу-силенну найдорожчих шашликiв i батарею грузинського вина, що роту нагодувати й споїти можна. Скiльки тої гостини залишається на тарiлках та у напiвпорожнiх пляшках! Аж соромно за марнотратство. А на другий день учорашнiй багатiй спокiйно повiдомляє, що готiвцi — фiнiш, тому пральний порошок i цукор, якi вже два днi як закiнчилися, ще почекають…

Вона спробувала подивитися на власнi проблеми збоку, нiби це не її проблеми, а гризота когось iншого. Хiба це проблеми? — намагалася пiдступитися до них вiдстороненим сприйняттям. Посуд? — Яка дрiбниця. Вихiд такий: попросити нiжно, в жодному разi не буркотiти. А ще краще, пожартувати, мовляв, оптимiст не миє посуд ввечерi, бо сподiвається, що вранцi матиме на це бажання. Добре, як хочеш, мий зранку… Або сказати, вiдриваючи його вiд телевiзора: я посуд мию, ти картоплю чистиш. Вiн скаже: е, нi, краще я — посуд. От i добре. Одна проблема мiнус. Що там ще?

Пральний порошок закiнчився. Якi проблеми?! Попросити чоловiка купити порошок, анi словом не згадуючи про вакханалiю iз шашликами. Наступного дня нагадати ще раз. I потiм ще, немов не казала про це вже кiлька разiв. Головне — не капiтулювати та не прати його сорочки, поки не буде чим.

Анекдоти? Тут складнiше. Чому чоловiки запам’ятовують однi анекдоти, а жiнки iншi? Почуття гумору вiд статi ж не залежить. Чому тодi навiть найрозумнiшi та найвибагливiшi чоловiки регочуть вiд грубих фельдфебельских жартiв?

I чому те, що для нас — важливо, їм зазвичай видається дрiбницями, i навпаки?

Ну як аутотренiнг, допомагає?… Щось не дуже. Як казала знайома психологиня, одна з авторiв журналу: «У психологiї на собi не показують».

А то, може, полюбити мити посуд?… Це ж такi життєвi дрiбницi! Дарма, що кожен день муляє. Чоловiк може не любити цього i тому не робити. А жiнка i не любить, а робить. Так, я спокiйна, у мене теплi ноги, я люблю мити посуд. Люблю. Мити. Посуд. Менi подобається, коли пiд моїми руками гора масних тарiлок та горняток з кавовими фусами* перетворюються на стоси сяючого чистотою начиння*. Коли пательня* iз залишками пiдгорiлої цибулi стає блискучою. Коли пахне доброю рiдиною для миття посуду. Iз запахом лимону. Або полуницi. Вiд цих випарiв може врештi-решт знудити. Або можна дiстати стiйку довiчну вiдразу i до лимонiв, i до полуниць. А якi змученi, червонi, набухлi робляться руки вiд гарячої води з цими жахливими бальзамами, що одночасно — згiдно з етикеткою — мають i жир розчиняти, i за руками доглядати. Ненавиджу мити посуд! Одна втiха — найкращi iдеї спадають на думку саме за цим невдячним i монотонним заняттям.