Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Галко, — знову зателефонувала Луїза. — Дай менi яблуко на кiлька тижнiв.

— Яке яблуко? — не зрозумiла Галя, i тiєї ж митi второпала яке. — Чого це ти?

— Ти книгу почала писати. Чому зараз?… Це ж не випадково. I ще подумай, чи журнал тобi був потрiбний насправдi, чи можливiсть писати книгу?

— Що за маячня?…

— Дай яблуко, Галко! Допоможи подрузi.

Луїза не жартувала.

— Забирай, мантелепо, — поступилася Галя.

З того моменту, як вона поставила яблуко на поличку у своєму кабiнетi, бiльше про нього й не згадувала. А коли вона написала першу сторiнку роману?… Мабуть, через тиждень пiсля того, як Луїза приїздила до неї на роботу i залишила у кабiнетi яблуко… До чого тут одне до другого? Нi до чого.

— Галко… — знову Луїза.

— Що?

— Таке вiдчуття, що треба його взяти на деякий час. Навiть упевненiсть, а не вiдчуття. Невже я тобi маю щось пояснювати?

— Забирай, кажу. А що ти про книжку сказала? Що ти думаєш про це?

— Я думаю, що у тебе стався прорив. Так, як нiби… Нiби як зрiв нарив, нило, нило — i оп-па, прорвало. Не зупиниш. Ну, тобто… Якесь недолуге порiвняння. Але ж тобi справдi легше стало? Ти ж цього хотiла пiдсвiдомо? Подумай, хiба нi? Ти письменниця, Галко. Ну чого мугикаєш?… Такi дрiбницi помiчаєш, як нiхто з нас. Так розповiдаєш про подiї, свiдком яких я теж була, що дивуєшся: чому я не помiчала тих нюансiв, чому не запам’ятала тi реплiки, не звернула увагу на тi деталi? Щось вiдбувається, ти про це розповiдаєш, i подiї набувають глибинного значення, стають цiкавими. Давно б, Галко, мала б не пiдсмiюватися, а писати один за другим романи, детективи, сценарiї, що завгодно. Як почула, що ти за книжку сiла, одразу збагнула: без яблука не обiйшлося! Отже, завтра я у тебе. Перед передачею протри раритет вiд пилюки!

Завчасно радiла Луїза. Кiнь бiльше не телефонував. I на роботу не виходив.

Яблуко стояло на антикварнiй консолi бiля вiкна. Луїза перевезла його з Галиного офiсу в свою однокiмнатну мансарду та, обережно звiльнивши вiд паперових пелюшок, роз’єднала половинки яблука. Нутро дерева вiдгонило гiркуватим пилом, вощиною та… живим яблуком. Аромат бентежив бiльше за чудернацьку форму. Хай там хто автор — Пiнзель, його учень чи нiкому не вiдомий провiнцiйний майстер-рiзьбяр — вiн створив рiч з великими можливостями.

…Чому ж Кiнь мовчить? У недiлю не давався чути, у понедiлок не вийшов на роботу — подзвонив шефовi i взяв два вiдгули. Шеф беззлобно пожалiвся: «Взяв! Хоча мав би, вражий сину, попросити, щоб дали». Але Кiнь нiколи нiчого не просив. «Можна?» було вiдсутнє у його лексиконi. Замiсть: «Можна, я вiзьму два вiдгули?» вiн швидше за все сказав шефовi: «Беру два вiдгули, якщо ви не проти»…

Вона вкотре набрала його номер. «Ваш абонент — поза зоною досяжностi». Увесь понедiлок i вiвторок — поза зоною.

У середу, перед летючкою почула у коридорi його голос i серце закалатало: вiн! Спокiйно. Тихо… Тихо… Тихо…

— Привiт, Кiнь! Привiт, Анєчко! У тебе сьогоднi якесь свято? Виглядаєш супер… Iване Iвановичу, я ж просила вчора залишити менi ключi вiд архiву. Дiвочу пам’ять маєте, чесне слово. Нi, дякую, краще зараз дайте, бо забудете… Ну, а ти що скажеш?… Чому блiда? Нормальна. А ти справдi блiдий, аж зелений. Де пропадав?…

Через шлейф грейпфрутового «Орбiту» та «Антиполiцая» вiд нього вiдгонило перегаром. Очi з червоними жилками, нiби й усмiхненi, а сумнi-сумнi. Несе, як завжди, веселу словесну заметiль. Що з тобою, любий?

Iван Iванович взяв слово i завiв стару платiвку, розпаляючись з кожним реченням.

— Чому така несправедливiсть? Одним — вечiрнiй прайм-тайм, а iншим — полудень, коли бiля телевiзора тiльки пенсiонери та домогосподарки! У незручний час хоч шедевр покажи однаково нiхто його не помiтить. А коли усi з роботи поприходили i телевiзори повмикали, якiсь по-твор-нi дурощi йдуть… — Iван Iванович зробив наголос на словi «потворнi» — натякнув на назву програми, яку вела Луїза, i, як у гучномовець, закiнчив, — i глядачi думають, що це — краще, на що здатнi телевiзiйники! А поза тим саме програма «Депутатськi роздуми» заслуговує на бiльшу увагу! Її автори знають цiну собi та тому, що вони роблять!

— Цього, власне, недостатньо, — доброзичливо зупинив його Кiнь. — Мало знати собi цiну, треба ще й попитом користуватися.

Пiсля бурхливої наради попрямував за Луїзою до кабiнету, який вона дiлила з Анєчкою. Повернув ключ у замку. Упiймав Луїзу за руку, згрiб мовчки, притиснув до себе.

Хтось посмикав зачиненi дверi.

— Люблю тебе, Лу. Тому кажу: тримайся вiд мене подалi. Пам’ятаєш, ти казала менi про свою фантазiю: мовчазний секс з незнайомцем, щоб жодних розмов, жодного розкриття душ, i нуль проблем. Покурили, розiйшлися. Знання iмен необов’язкове.