Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Дiвчина-круп’є незворушно розкидала карти. Бiля каси Кiнь розмовляв зi своїм сусiдом по столу. Решта, як i п’ять хвилин тому, спостерiгали за пересуванням карт на столi. Але щось змiнилося у залi. Луїзу помiтили. Присутнiсть цiєї жiнки бентежила, вносила ледь помiтний збiй у звичний хiд подiй, примушувала кидати стрiмкi погляди в бiк чужинки.

Над шкiряним диваном її увагу привернула картина: дивнi iстоти-пуголовки — iнопланетяни чи сперматозоїди, рухалися в одному напрямку, розмахували щупальцями-водоростями. Цiкаво було б познайомитися з дизайнером казино. Цей прихильник абстрактного живопису навмисно зробив такий вибiр для цього примiщення чи випадково?

Сiла на диван пiд зграйкою яйцеголових, закинула ногу на ногу, обвела iронiчним поглядом iнтер’єр казино: стiни, свiтильники, килими на пiдлозi, картини. Стiльки грошей вгепали у цей несмак… Кiнь уже йшов до неї. Пiднялася назустрiч, узяла його попiд руку, вони пройшли повз охорону, одягнулися, i коли спускалися сходами, вона пiймала погляд швейцара. Вiн не встиг одягнути маску ввiчливої вiдстороненостi i на його обличчi промайнула крива усмiшка: їхнього постiйного клiєнта, вирiшив вiн, «зняла» невiдома шукачка амурних пригод, екзотична жiнка, хоча й на любителя…

Вулиця зустрiла рiзким запахом мокрого асфальту та молодого липового листя. Щойно пройшла злива. У зволожених тротуарах вiдбивалося розмите свiтло лiхтарiв та неонової реклами. Напрочуд легко дихалося.

— Давай класну новину! — забажав Кiнь.

Вона зауважила, з яким задоволенням вiн втягнув нiздрями свiже повiтря.

— Новина така, — Луїза вiдчувала, як разом з озоном в її легенi, у голову, у кров немов потрапили бульбашки шампанського — хвиля веселої зухвалостi пiднялася у душi. — Я тебе не залишу. I не вiдчеплюся вiд тебе. Не дам тобi спокою. Не вступлюся.

Жодної iстеричної нотки в голосi — лише спокiйна радiсть. I нiжнiсть. Вiн мовчки стиснув її руку.

— Що у тебе — неприємностi? Бiда? Я допоможу тобi. Потрiбнi грошi — вiзьму позику на роботi. Скажи, що сталося?

Його обличчя затремтiло.

— Ну що ти? — вона не вимагала вiдповiдi, достатньо було того, аби вiн слухав її. — Приймаю тебе з усiма твоїми особливостями, з усiма рисами, плюсами i мiнусами. Тiльки не казино. Буду з тобою хай би що i не вiддам тебе цiй заразi, зрозумiв?

Вiн мовчав. Вона не могла на нього дивитися.

Пiдiйшли до таксi, що стояло неподалiк, сiли разом на задньому сидiннi i всю дорогу мовчали, не вiдпускаючи рук.

А потiм сидiли у нього на кухнi, знову говорила тiльки вона.

— Чому ти ходиш туди? Для чого? Ну поясни, будь ласка, зрозумiти хочу.

Вiн мовчав. Але це було не байдуже мовчання — вiн слухав її, хитав головою, тер чоло кулаком. Але не вiдповiдав, слова стояли у горлi.

— Ти розумiєш, що нiколи не будеш у виграшi? Розумiєш це? Програватимеш бiльше, анiж виграватимеш, аж поки не програєш усе. Ну що ти «Гравця» Достоєвського не читав?

Кiнь невизначено хитнув головою.

— Не читав? — зрадiла Луїза. Монолог нарештi перетворювався на дiалог. — Я принесу. Почитаєш, побачиш, яка це пошесть, яка дурня! Достоєвський сам грав так, що не мiг зупинитися. Програвав усi грошi, позичав — i знову програвав. Навiть Тургенєву писав з-за кордону, сиджу, мовляв, у готелi, фактично пiд арештом, прошу позичити грошi… Вони не любили один одного, але один просив iншого, та що там просив — благав, аби той вислав йому сто, чи скiльки, забула, здається сто рублiв, бо програвся ущент. Жалiвся, що витратив грошi жiнки, яка було в нього закохана. А Тургенєв, знаєш що?… Висварив його у листi, хоча грошi вислав, щоправда разiв у десять менше, анiж той просив. Згодом Достоєвський не мiг i їх вiддати упродовж багатьох рокiв. А Тургенєв, захланник*, кiлька разiв нагадував… Уявляєш?

Кiнь мовчав, тер чоло.

— А фiльм з Де Нiро бачив? — пiшла на новий виток Луїза. — Там, де вiн — управляючий казино. Не пам’ятаєш? Усi хитрощi таких закладiв показали. Уяви. Японець виграв шалену суму. Їде задоволений в аеропорт. Але хто ж його вiдпустить? Цiла схема запрацювала, навiть рейс вiдмiнили, усе зробили, щоб щасливчик з виграними грошима не видерся на волю. Той повернувся, звiсно ж знову у казино, аби дочекатися наступного авiарейсу. Тримає себе у руках, сидить, не грає. Лише дивиться. Сиди-ить, сиди-ить… За ним спостерiгають на монiторi, знають, що не втримається. Головне — вичекати. Щоб почав грати. Японець робить ставку! I пiшло-поїхало… Програвся до копiйки. Все спустив, увесь виграш.

Засвистiв чайник на плитi.

— Поки не п’ю — усе нормально, — раптом вичавив iз себе Кiнь глухим голосом. — А як вип’ю, то ноги самi несуть у тому напрямку. Немов хтось у мене вселяється.