Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

– Перетерти? – перепитав церковник. Він подумав, що хлопцям треба допомогти по домашньому господарству – перетерти гичку, наприклад. – Я залюбки вам перетру, але давайте дочекаємося кінця служби.

Він промовив це і перегорнув сторінку священної книги. Так, ніби весь його діалог з хлопцями був написаний на її сторінках, і йому зараз треба було дізнатися, що ж він далі має їм казати.

Але він зробив це з показовим пафосом, підказуючи співрозмовникам, що вони трохи недоречно втрутилися в перебіг служби, і м’яко спробував перевести увагу з незрозумілої розмови в нормальне трудове християнське русло.

Гопники, незважаючи на рівень їхнього природного нетерпіння, дочекалися кінця служби. Очевидно, на них подіяло те, що коли вони залізли у вікно, то побачили і підсвідомо відчули певну святість моменту – образи бородатих святих в позолочених рамках на стінах, багато людей, перед якими незручно було палитися і виглядати клоунами, священика в рясі, палаючі свічки, відчули запах ладану тощо. Вони дотримувалися неписаного правила, в якому Бог прирівнювався до кримінального авторитета – ти можеш діяти по-тихому, але возбухати проти авторитета напряму не треба, бо він може тобі жорстко проламати ключицю з ноги. Так і з Богом. А саме церква була місцем, де іноді перекантовувався Бог.

Служба закінчилася, люди розходилися, скоса дивлячись на мирних гопників. Вусатий дід пішов на вулицю і став чекати на хуліганів під вікном, в яке вони залізли. «Зараз мені ці три голубеня яйця будуть тут нести», – думав він і шукав між деревами довгу палку.

Священик завершив усі необхідні ритуали і запросив жестом братів до себе в кімнатку, що знаходилася за іконостасом. Хлопці зістрибнули на підлогу, минули вівтар і зайшли за іконостас. Священик саме зняв рясу і показав рукою на вхід у двері.

Згодом вони розсілися за невеличким столом, і священик спитав:

– Розказуйте, шибайголови, чого прийшли?

Пацани довго тулили зі свого міста електричкою, добру годину циркулювали селом в пошуках цієї церкви і вже запарилися, тому відразу перейшли до справи. Говорив І-раз:

– Нам нада ета, ну, тіпа, відмолить гріхи нирці.

Священик на мить здивувався, але зібрав обличчя докупи і перепитав:

– Як це – нирці? Гріхи відмолюють людині, а не нирці. Я можу відмолити когось конкретного, а не якусь частину. І що такого натворила саме та нирка? Бог любить нас цілісними, а не по частинах.

– Тоїсть, руку мою він не любить, а всього мене – хаває? – цікавився І-раз.

– Він і руку любить, і око. Але ви маєте зрозуміти інше – гріхи людина робить свідомістю, але не руками чи нирками.

– А в нирці шо, нема цеї твоєї свідомості? – допитувався І-раз.

– Свідомість, як і любов – наявна у кожній найдрібнішій цеглинці сущого, – намагався виправдатися священик. – Ось наприклад – яблуко. Коли ви його кусаєте – то воно ж вам смакує так, як і будь-яка інша частина яблука, правильно?

– Тоїсть, виходить тіпа шо? Шо одна сємка – це всі сємкі сразу?

– Приблизно так, – усміхнувся церковник.

Але І-раз по-сократівськи уже підловив співрозмовника і спитав:

– А одна отдєльна нирка на вкус не така ж, як і вся людина? – і після паузи, під час якої у згорбленому повітрі завис знак питання, продовжив: – Ну в смислє, якщо ваше яблуко покоцане на куски, то ви не можете спустити гріхи кожному чоткому куску?

– Ну, можна, умовно кажучи, покласти частинки цього яблука на стіл і помолитися над усім яблуком, – якось незґрабно парирував священик.

– А якшо один кусок яблука – в тундрі, а другий – тут, у вашому буфеті? Ти будеш на дистанції, як Кашпіровскій, сповідати яблуко, чи шо? Не вкурюю. Тоді нашо люди тулять до тебе в церкву на ці, на сповіді? Тобі шо, впадло робити це через радіоточку? Чи там есемеску замість причастя впадло розіслати?

– А ви, я так бачу, не прості. Щось раціональне у лінії вашої думки є, – погодився церковник. І після секундної паузи поцікавився: – Але навіщо вам це? Хіба не простіше буде висповідати всю людину, а потім вирізати, прости Господи, нирку і пересадити уже висповідану частину тіла хворому?

Ось у цьому й була суть поїздки гопників у це село і суть розмови. Хлопці зашебуршили, випрямили спини так, ніби хотіли виглядати солідніше, підняли козирки кепок ще вище.

– Бізнес у нас, – заявив І-раз, дістав з кишені пістолет і поклав на стіл.

Священик побачив, як у напівтемряві зблиснула зброя, ковтнув горло.