Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

Мелетій нашепотів на вухо Іванові, щоб той не парився через свій непрохідний рейтинг, бо з дня на день він мав домовитися з кандидатом від опозиції, щоб той зняв свою кандидатуру на користь Івана. А це, як сказав Мелетій, – «в рот мнє ногу – перемога».

Остання зустріч мала відбутися поруч з будинком Івана, як і попросив сам Іван у своєї прес-служби, попередньо узгодивши це питання з Мелетієм. На зустріч він запросив Мелетія, вони прикинули і рішили, що громадськість, хоч і пов’язує Смотрителя з кримінальними структурами регіону, але саме присутність Мелетія має відкрити певні карти перед конкурентами і громадськістю – звідки йде частина фінансів на кандидата Семиніженка, які погляди він збирається просувати тощо. За оцінками радників Мелетія, спільна акція його та Івана не зменшить рейтинг Івана, а навпаки – в позитивному ключі висвітлить образ Мелетія в очах громади.

І от, зустріч організована, біля під’їзду зібралися кілька сотень мешканців району, з транспарантами «Ваня – кандидат од Бога», «інваліди дитбудинку – за Семиніженка», «паддіржи кандидата, бо прийдеться паддєржувать штани». Телекамери, журналісти, охорона, діти збирають розсипані цукерки, алкан грає на баяні, доміношники зламали стіл – все, як на весіллі.

Наприкінці своєї промови і після відповідей на питання журналістів і натовпу Іван запросив пресу до себе в квартиру.

Ліфтом поїхали Мелетій, Іван, охоронець і голова районної ради. Всі інші тулили сходами, проривалися хто як міг: ступали один одному на голови, дерли куртками стіни в під’їзді, пробували лізти по стояку, що волочився вгору на дах.

В квартиру ступили Іван, Мелетій, кілька охоронців та журналісти з відеокамерами. Іван розповідав про своє дитинство, на запитання журналістів відповідав коротко, але впевнено й чітко. Збрехав на питання про шахи, сказавши, що вигравав у школі шахи навіть у завуча. Завуч теж був присутній серед натовпу, але потупив очі з усмішкою, виглядав так, ніби хоче вкрасти зі столу шматок торта, поки ніхто не бачить, але підтвердив, що партії з Іваном було складно звести хоча б внічию. Іван відповідав коротко, на уроках ораторського мистецтва викладач радив йому орієнтуватися на образ Кличка – простого і тупуватого, але солідного й впевненого в собі кандидата.

Народ мнувся, пашів так, ніби кожен хотів вручити Іванові хліб-сіль, всі намагалися прислужитися. Голова жеку Елеонора Ігнатівна заявила, що Іванові обов’язково приб’ють на під’їзді меморіальну дошку – після смерті. Сказала і тільки тепер зрозуміла, що ляпнула дурницю.

І в один з таких помпезних моментів Іван широким рухом різко шугнув у шухляду. Всі подумали, що зараз він дістане якийсь приємний, заготовлений заздалегідь сюрприз.

Так і сталося…

Іван дістав пістолет, шарпнув до себе за рукав Мелетія, прикрився його тілом і відступив у куток кімнати. Він підставив до скроні Смотрителя дуло і протяжно заволав:

– Міліціяяяяяааааааааа!

Охорона схопилася за пістолети, фотографи заклацали частіше, як на червоній доріжці в Голлівуді, кілька журналісток заверещали у свої мікрофони, а мікрофон журналістки ТРК «Україна» застряг у її ж горлі.

За мить в кімнаті запанувала тиша. Зі скронь охоронців цебенів піт. Всі жахнулися й оцінювали критичну ситуацію, чекали подальших дій Івана.

Він почав голосно:

– А тепер слухайте мене! Я – Іван Семиніженко, кандидат у народні депутати, самовисуванець. Вдома у Мелетія Смотрителя, який просуває мене в Раду, зараз у підвалі сидять двоє моїх братів. Мелетій мене шантажує і погрожує їх убити, якщо я не захочу ставати депутатом. Але срав я на депутатство! Мені головне – врятувати братів! Викликайте міліцію на хату Смотрителя, хай зроблять облаву, хай покажуть справжнє обличчя гнилого українського бізнесу, який ціною шантажу і можливої смерті моїх братів хоче потрапити у Верховну Раду. Ні з місця, падло! – І-раз рикнув на одного з охоронців, який хотів повільно й непомітно шаснути з кімнати, щоб, очевидно, попередити кого треба, щоб ті забрали братів з підвалу.

Ось Іван стоїть у своїй гопівській квартирі, яка сьогодні стане епіцентром політичних подій країни.

І в нього з ока витікає сльоза. Але це не сльоза відчаю чи болю, це взагалі не сльоза. Це піт.

Він хоче бути нормальним – не кандидатом у клоунському піджаку, не псевдопатріотом України, а просто чесним пацаном. Він хоче мутити свої скромні ділюги на районі, а не розвалити дупу в сучому кабінеті у Раді.