Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

Він – вуличний пацан, відданий своїй справі, своїм братам, і ніколи не дозволить їх нагинати. Якщо помруть вони – то помре дві третини його мозку.

Він – за ницу правду, а не за помпезну брехню.

За мізерну свободу, а не за розкішне рабство.

Він – за відчай у родинних зв’язках, а не за самотність в ошатних апартаментах.

Чому Іван здійснив напад на Смотрителя саме публічно? Бо прикидав, що місцева міліція – на короткому повідку в Мелетія, і що тільки завдяки інформаційному розголосу на всеукраїнському рівні про викрадення його братів можна якось врятувати ситуацію.

Чому Іван зробив це у себе вдома? Тому що тільки там він мав можливість взяти в руки пістолет, тільки вдома він міг це зробити, оскільки весь інший час його контролювала охорона, і він не міг намутити собі дуло. В будь-якому іншому разі – якби була будь-яка підозра чи зайвий рух Івана – охорона б його скрутила, і по-тихому знищила б його і його братів. Тільки в себе вдома він міг підставити пістолет Мелетію до щоки.

Чому Іван взагалі зробив це?

Бо – брати.

Їх усіх – Івана, братів, Смотрителя, охорону – посадили у відділок.

Мелетія, як виявилося, – на довгі роки, разом зі своїми помічниками і цілою кримінальною структурою. Подія дійсно стала всенародною – країною прокотилися мітинги на підтримку Івана, кілька акцій протесту проти корупції. Відео з Іваном, який приставляє пістолет до щоки Мелетію, показали на всіх телеканалах.

Також показали звільнення братів з підвалу.

За кілька днів, після кількох допитів про діяльність Мелетія, усіх трьох братів відпустили на волю.

На честь свого звільнення, користуючись всенародною любов’ю до своїх персон, І-два та І-три в першу ж ніч після звільнення вкрали кілька магнітол з автівок у своєму районі. В ту ніч вони тішилися з віджатих магнітол, як діти.

І-три навіть поклав свою магнітолу під подушку.

І-два до ранку вдивлявся у зоряне небо. Після закинутих заводів, голодних підвалів, холодних ґрат у відділку він просто забув, як воно виглядає.

А І-раз набрав на виборах рекордні п’ятдесят три відсотки голосів.

Він вийшов з тюрми вже народним депутатом.

Але ця перемога його не парила.

Він відчув дещо важливіше в момент, коли бачив, як його побитих, голодних, голих братів медики і міліція виводили з підвалу. Він відчув, що від нього і від його братів від’єдналися три їхні внутрішні манекени. На тому заводі, де їх могли розстріляти, вони б лягли серед подертих старих манекенів, і їх би ніхто не відрізнив від пластикових людей.

Якщо ти живеш не як манекен – не для того, щоб на тебе вдягнули дорогий матовий піджак, не для того, щоб втикати у Верховній Раді кілька років, ніби бути виставленим у вітрині, поки за твоєю спиною торгуються, купують і продають, розводять пів країни, якщо тобі важлива доля своїх побратимів, коренів, близьких, то в тобі тече гаряча чесна кров, і ввечері в тебе з’явиться справжня сивина і присмак виконаної справи.

Невідомо, коли в тобі помре пацан, але манекен у тобі сьогодні помер остаточно.

Якщо придивитися уважніше, то архітектури – з усіма її банями, капітеліями, фасадами, ліхтарями, тротуарами, дизайнами, мікрорайонами, сходами, териконами, евклідами, естакадами, каскадами, колізіями, колізеями, патіо, мансардами, юртами, зіккуратами, хеопсами, мачупікчами, ластівчинимигніздами, бильцями, тюнінгами, мафами, пілястрами, шлагбаумами, роденами, виступами, амфістрадами, ескастрадами, сталінками, ульяненками, колонами і ліжками, на яких породжуються живі архітектурні форми, – не існує.

Архітектура – геометричне продовження вигинів природи.

Вона – як протез, що замінює ногу людині, яка її втратила.

Вона – цигарковий дим в легенях немовляти.

Якщо розібрати архітектуру по цеглині – то її теж не існує. Природі все одно, чи систематизовані цеглинки в цілісні будівлі, чи ні – природа може взяти і в один момент усе знести. Природа, ця незносна падлюка.

Гопники йшли селом і вдивлялися в місцеві будівлі, які настільки злилися з природою, що не можна було вкурити, де навколо – архітектура, а де – природа. Ось – бетонний хребет, що лишився від давно покинутої коровами ферми. Рука не підніметься назвати його архітектурою. Бо це – частина природи, вона обросла деревами, залишки стін ніби похитуються разом з гілляччям. Кожен хребет – це частина природи.