Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Хи-хи, – по складах виговорив напарник і покотив по печерських Липках. – Тішняк. Тиша. Просто благодать для засранців. – І спохмурнів. – Блядь, а вони теж до церкви ходять.

– В’яжи цю тему. Не по роботі наша тема, – хмурніючи, сказав лейтенант. – Щось не подобається все це мені. Зовсім. Крутиться на язиці, і в думках якась каша.

І тут в обох у голові потемніло, але якась реальна це була темрява, наче обох, разом з горбатою «маздою», втягнуло у широкий чорний розтруб, і вони повільно пливли там, як два космонавти. Потім вони обидва побачили наприкінці малиновий ніжний вогник, і погляди потягнулися за тим вогником. «Мазду» трухонуло, вони розплющили очі і побачили за вікнами скучний зимовий пейзаж печерських Липок.

– Що це було?

– А хрін його знає. Казав тобі, щоб тримав язик за зубами, – з досадою мовив лейтенант. – Стас десь тут живе?

– Ага. А то я думаю, де тут морг?

– Є і морг.

– Ага. Стас нас запрошував не туди, а до себе, – сказав напарник.

– Не краще. У нього кагал дітей, смердить так, наче прорвало каналізацію, – чмихнув лейтенант.

– А ще Печерськ…

– Головне, опинитися в хорошому місці у хороший час. Дай сигарету, – лейтенант відчув, що втома навалюється на повіки. – Чорт, напевне потеплішає. Стріляє у потилицю.

– Скоро будемо. У Стаса завжди є спирт.

– І зла баба, – хихикнув лейтенант.

Напарник вивів «мазду» на стоянку, приклацуючи язиком, розглядаючи круті «хаммери».

– Американці воюють на таких.

– А у нас що, не війна? Тиха війна, що заганяє десятки в день. Хіба мені говорити тобі про це… Чорт! Що за день сьогодні такий, що ми несемо всіляку фігню, – лейтенант вискочив з «мазди» чи не на ходу.

Це був старий дім, яких майже не збереглося у Києві, дім з букетами запахів та звуків, від маленьких потічків протягів. Тут запахи стояли, наче предки – потилиця в потилицю. І меблі похрускували від кроків гостей, і лише голоси дітей нагадували, що ви знаходитесь у нинішньому часі. Подібні дома кишать, як трухле дерево, паразитами химерних спогадів, котрих ніколи не хочеться позбутися. У лейтенанта виникали тут лише еротичні почуття, що гріли у паху, ковзали кінчиками пальців, горіли на щоках рум’янцем першого поцілунку; йому робилося паскудно від однієї думки, що світ пролітає біля нього зі швидкістю кришталевої кулі, яка розіб’ється об стіни, об кінцеву станцію його життя. Він на хвилину відчув себе королем свого світу, відділений від старості і життя. Нікчемна дружина, золотушний син, якого важко було назвати сином. І все дійсно було не як у кіно. Принципово лишатися подільським жлобом йому не хотілося, та життя уперто гнало його своїм рівчаком.

Але в таких домах йому робилося легко. Він вдихав запахи капусти, м’якого дитячого калу, жовтих раритетних книг, нікому зараз не потрібних, і фікуса з картиною «Незнайомка» над ним, що мостився обов’язково у кутку, а напроти, під стіною, роздовбане піаніно, притягнуте з комісійного магазину, але до того ветхе, що складалася ілюзія: воно тут стояло завжди. І люди, що копошилися в цій коробці, з високими ліпленими стелями, видавалися зовсім недоречними і чужими, наче святий на бісівському сідалищі. Лейтенант йшов і торкався пучками стін, стільців. У повітрі стояв їдкуватий котячий запах. І лейтенант відігнав його рукою. Але запах повернувся і заставив його усміхнутися. Він відчув себе вдома. Тільки одна недорікувата фігура стояла і заважала – неоковирна фігура Стаса, з жорстким волоссям, бігаючими очима кольору брудного скла з червоними обідками, дратувала лейтенанта.

– В яку ціну нині чек гери, Стасе? – замість привітання спитав лейтенант.

– Привіт, – Стас потоптався на місці, поставив перед собою чашку з чаєм на круглий червоний стіл. Відразу, наче собака, біля його ніг з’явився хлопчик років п’яти, один з нащадків, в одній зеленій сорочечці, з круглими очима, як у опудала совеняти.

– Ти виглядаєш не самою щасливою людиною, яка працює у найщасливішому місці, – знову завівся лейтенант.

– Надто довго, як для мого наступного клієнта, – і Стас сьорбнув чаю, голосно й байдуже, але лейтенант зрозумів, що він боїться. Помічник відразу пішов до туалету, великого сірого приміщення. Унітаз стояв на бетонній підставці, нагадуючи трон. Напарник пововтузився з дверима, але так і не причинив їх. Зняв штани і сів, уткнувшись у шматок кольорового листочка. Крізь щілину він бачив спину Стаса. Він надувся, але нічого не виходило. Запор, з приємною думкою подумав він. Напарник кректав із задоволенням, спостерігаючи мерехтіння життя у щілину. На дверях висів плакат з Че Геварою. Напарник дивився на нього і визначив, що у генерала приємне обличчя. Раз чи два до туалету заходив один із багатьох нащадків Стаса. Нарешті його прорвало, і він з голосним шумом випустив повітря. Генерал Че продовжував приємно дивитися на нього. Трохи зліва, у самому кутку, висів дитячий малюнок. Синім олівцем на рваному шматку ватману. Груба п’ятірня з двома синіми лініями, що зображували лінії долі. Напарнику чомусь зробилося ніяково, потім прийшло на думку, що десь він це бачив. І щоб не морочити собі голову, він здер малюнок і підтер ним задницю – туалетного паперу, як водиться, не було. Він вийшов, сів поруч з лейтенантом і сказав: