Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Дивно. Ви не цікавитесь життям сина? Пробачте за таке інтимне запитання, – злукавив лейтенант.

Він знову обтрусив попіл на коліна, але цього разу обом, собі й лейтенанту, видалося, що попіл летить повільно, тихо і лагідно. Майже в унісон вони випили коньяк. Глянули один на одного, і кожен подумав про своє, і кожен знав свою правду.

– Ви знаєте такого собі капітана Величка? – запитав зовсім спокійно лейтенант.

– Ні… Але стійте, стійте, – спохопився він. – Здається, це з дочірньої контори. Саме так. Це та, яка працювала і на вас, і на нас, і на державу.

– Ну, не знаю. Але ви точно з ним знайомі? – перепитав лейтенант, усміхнувся і подивився нахабно в очі: ха, не на того напав.

– Якого дідька тобі дався Величко? Бачилися кілька разів. Пив він мало, говорив ще менше. Сидів у кутку під пальмою, – сказав він.

– А ми на «ти»? Давайте повернемося до вашого сина. Ви його востаннє коли бачили? – чітко повторив лейтенант запитання і покрутив склянку, граючи по обижлу пальцем.

– Хм, він досить дорослий, щоб роками не звітуватися. Подзвонили з телебачення і поцікавилися. І звісно, мені це видалося дивним, – сигарний дим гидко і липко забивав рота, бля, ніякої втіхи, цей худосочний лейтенантик уміє попсувати кров. Він провів у повітрі сигарою синю дугу диму, повільно, перед обличчям у лейтенанта. Але той продовжував дивитися, весь у собі, усміхнений.

– Дякую за відвертість, – м’який погляд, приємні рухи, ще більше, чемні; і тут до нього навсправжки почало доходити, що він таки попався, вляпався в якесь гівновидлово, про котре не знає нічого. Головне, що його зачепив за зябра цей шмаркач, дурніший навіть від його запропалого байстрюка.

– Гаразд. Ми перевіримо ще раз кілька адрес, – лейтенант склав перед собою руки, наче у молитві.

Це, невідомо чому, його насторожило, і він очима пошукав чогось у кімнаті з тонованого скла, з каштановими шпалерами і жалюгідними меблями.

– Ми? Хто – ми? – зараз голос його заскрипів, ліг на простір між його ротом і ротом лейтенанта.

– Годі вам, майоре. Зараз не час грати у дитячі війни, – викинув білого прапора лейтенант.

– Хм. Справді. Можна подумати, що у мене з’явилася ще одна плакальниця…

– З вашої розповіді виходить, що Андрій пропав тиждень…

– Саме так, лейтенанте. Мудро помітили. Я не хочу долучатися до гри. У мене скорбота, – він витягнув рурочкою губи і повертів головою. – Зрозуміло? У мене скорбота. Печаль за дорогоцінною жіночкою. – Його сира, як шматок тіста, без жодних ознак сонця голова дивовижним чином застрибала на широких плечах. Руки у нього дужі, великі, непропорційні тілу, як у мавпи, пройшлося у голові лейтенанта.

– Ясно. Перевіримо ще раз. Останнім його бачив Величко, – лейтенант кахикнув у кулак і знову склав руки у позі комахи-богомола.

– Чудово, у нього і запитуйте, а я піду, – і, не втрачаючи цього разу загартованої витримки, він повільно, зі знанням діла допив коньяк, висунув язик, лизнув спочатку повітря, потім уже губи. Потому встав, і в глухій кімнаті з задрапованими вікнами зарипіли його лаковані черевики. Зараз на такі в них мода, ляснуло у голові лейтенанта, і він хмикнув уголос, правда, тільки тоді, як за майором зачинилися двері.

Його напарник відразу перевернув стільця, і його воскове обличчя взялося десятком зморщок, які вказували на емоції. Крім того, він підняв гузно і гучно перднув. Лейтенант замахав перед своїм носом, відстовбурчивши мізинця.

– От падлюка.

– Саме так. Ну і? – напарник витягнув пачку «Прими» з фільтром.

– «Оптіма червона»? – запитав, хмикнув і розв’язно, як хлопчисько, виставив ноги і випустив струмінь сизого диму.

– Ага… Ну і…

– Ага, – передражнив його лейтенант. – Ага. Візьмемося за сина, потім за маму, потім за тата. А потім за нас візьметься гарант.

– Величка як, потрусимо?

– Дай спершу подумати. Дякуючи нашому першому президенту, зараз із таких ікони пишуть.

– Звір людина. Взагалі, точно, звірюка, вона винахідлива, – сказав напарник. – Наш міністр дзвонив. Завтра на сиктим.

– Нє-а. Він цікавився справою, але прикинь, чим там цікавитися? Нічим. Мама померли. Тато у просторі. Синок шляється десь. І що там кому збрело в голову? У?

– Це з пересічними мешканцями. А так, цілий гереушний майор, і весь хвіст, що тягнеться ледь не від царя єгипетського, – помічник переконливо покрутив плечима.

– Якого царя? – знизивши до жартівливого вереску голос, запитав лейтенант.

– Єгипетського. Так візьмемося спочатку за Величка.