Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Хорошо просрався.

– Яка гидота! В таких стінах повинен звучати полонез, а ти дозволяєш свої вільності, – лейтенант склав руки.

– Ну ти даєш, – роззираючись, сказав напарник, не розуміючи, що такого бовкнув.

Відразу по цих словах з’явилася дружина Стаса. Вона виникла у нього за плечима, наче представник падших янголів з пекла, і брудна її зачіска стриміла за спиною чоловіка заяложеним поламаним крилом. Вона поставила великого пузатого чайника на підставку, чашки, білі і чисті, чим здивувала напарника. Лейтенант провів її поглядом, але нічого на цей раз не сказав.

– Сьогодні вночі до мене приїздив Величко. І справлявся про Ладу, – тихо прошепотів Стас, нахиляючи голову, як змій, і лягаючи на стіл грудьми.

– І все? – лейтенант розв’язно розкинув плечі, навколо шастали діти, жуючи хто пальці, хто нігті. Дружина сіла в крісло, почепила окуляри, взяла книжку в руки і така й була до кінця їхньої розмови.

– Не зовсім, – тихо сказав Стас. – Давай вийдемо в коридор.

– Ага. А ти плигонеш, і тільки тебе й бачили, – реготнув напарник, але заглух, бо лейтенант продовжував незворушно дивитися на Стаса.

Але вони вийшли. І довго розмовляли в коридорі. Напарник лазив поглядом по кімнаті, нарешті наткнувся на телевізор і увімкнув його. Напарник любив новини. Жінка відірвала голову від книжки, подивилася і продовжила читати далі. Напарник дивився телевізор. Незабаром повернувся лейтенант.

– Їдемо, – сказав він.

– Дай додивитися новини.

– Зараз, – і лейтенант пішов до виходу, вправно огинаючи шафку, кріселка і дітей. Напарник поспішив за ним, на ходу глянув у книжку, яку читала дружина Стаса. Сторінка була не перегорнута.

– Ідіотка, наступного разу займися в’язанням, – сказав він виходячи і при виході влучив краєм плеча Стасу в носа. Стас упав разом з фікусом, і протяжно завило одне з дитинчат прозектора.

На дзвіниці торохнув дзвін, і помічник задоволено заплющив очі. Лейтенант шарпнув його за плече і майже вштовхнув у машину. У «мазді» помічник відчув себе впевненішим, навіть нахабнішим, наче машина належала саме йому. Дженджикувате обличчя, прогнуте, з очима біля перенісся. Комплекс садиста. Помічник зняв через голову бронежилет і відразу почав крутити настройку FM-радіо. Лейтенант витягнув із сумки, в якій носять ноутбуки, чорно-білі знімки і кинув на коліна напарнику. Але той продовжував крутити настройку ефемки, ніби нічого не трапилося. Тільки голосно бемкав на дзвіниці дзвін, ворони носилися по небу чорним насінням, іскрило розталим снігом, що примерзав, не долітаючи землі.

– Що це? – прогудів напарник і закрутив ручку настройки швидше.

– Дай сигарету, – очі лейтенанта потемніли, зволожніли, його засмагле обличчя, з розрубаним зліва підборіддям, повільно, але впевнено повернулося до напарника. Очі темні, чорні, як мадярські сливи.

– Що це? – повторив напарник, запихаючи бронежилета назад.

– Якого хріна ти його надягнув? – спитав лейтенант, запихаючи сигарету до рота.

– А ти бачив очі у того Стаса?…

– Ідіот. Віддай назад знімки.

– Ні.

– Дай сюди, – лейтенант шарпонув знімки до себе.

Напарник потягнув знімки. Лейтенант стусонув його, але це не допомогло.

– Що тут таке? Жмур. Ну, і на фіга вся ця катавасія? – напарник швидко переглянув знімки і кинув їх недбало на коліна лейтенантові.

– Поїхали, – лейтенант розкурив сигарету.

– Куди?

– Вперед.

– Ясно, – сказав напарник і якось дивно подивився на лейтенанта.

«Мазда» викотила в Центр, а лейтенант мовчав. Сніг падав на асфальт і танув. Місто підтікало вогнями. Неділя, транспорт не ходив Хрещатиком. Напарник повів «мазду» по Володимирській. У районі Золотих воріт лейтенант наказав йому зупинитися і висадив біля якогось фаст-фуду, що нагадував йому кабінет зубного лікаря.

– Відпочивай. Зідзвонимося, коли що, – коротко сказав він і погнав далі.

Він провів «мазду» Володимирською, до університету, потім вискочив на Горького. Трусило снігом, і лейтенанту робилося тоскно і порожньо. Люди внизу йшли упоперек дороги, і Горького провалювалася у чорні сутінки, що находили з того кінця. Він погнав машину вулицею, перетнув Саксаганського і зупинився біля великого скляного вікна кав’ярні, з кремовими стінами, з дівчатами, переважно з одними дівчатами, що пили каву і ліниво колупали морозиво. Вони всі однакові, навіть вдяганка не відрізнялася. Але це якраз йому імпонувало. Лейтенант любив безликість: сховатися, розчинитися і нічого не думати, лише спостерігати за школярками, розуміючи, що це інше життя, і до нього можна лише торкнутися спогадом. Але цього разу він зрозумів, що сьогодні все по-іншому. Зараз дівчата були не тими потічками чи поодинокими фігурами людей в тому кінці вулиці, що повільно сунулися у згущеному нічному зимовому повітрі, а щось дійсно висіло тут, сідало йому на плечі. Лейтенант усміхнувся, і дівчина напроти відповіла йому. Чорне волосся, біле обличчя і світлі очі, кольору теплих стиглих вишень. Ага, такі багато мріють, але так нічого у житті й не отримують. Життєвий ексгібіціонізм проводить їх проваллям, і вони ніколи не падають. Він усміхнувся ще раз, цього разу не автоматично, і запросив дівчину до столика. Вона засміялася і захитала смішно головою. Дівчина йому сподобалася. Лейтенант взяв каву і підсів за столик.