Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Привіт, – сказав він.

– Привіт, – відповіла вона і перехилила голову на бік.

– Я Стас, – збрехав він.

– Іва, – сказала вона і поколупала синю кульку морозива, посипану білими стружками кокоса.

– Збрешеш ще щось – підвезу додому, – попередив він.

– Краще до себе додому, – засміялася вона голосно.

– Я тебе десь бачив.

– Ага.

Пригорщі липкого снігу вдарили в обличчя. За ними ще кілька метрів тягнулися запахи кав’ярні – ванілі, шоколаду, парфумів, дівчачих і занадто різких. Вони мовчки сіли в машину, і вона відразу почала цілуватися, чого лейтенант не сподівався. Її теплий язик заліз йому мало не до горлянки. Цілувалася вона невміло, але пристрасно. Лейтенант трохи звільнився, дав зрозуміти, що вони ще встигнуть. Але її рука вже лягла йому на матню, і він заспокоївся, відчуваючи, як бігають фаланги її пальців. Вона залізла в ширіньку, витягнула член. Губи у неї були гарячими і трохи шерхкими, язик моторним і пружким. Лейтенант одвів «мазду» за метро, зупинив і, розправивши плечі, чекав на щось, спостерігаючи за ліхтарем, що висів, як продовбане сигаретою око, невсипуще і ледаче. Вона стягнула джинси і залізла зверху. Механічні рухи, шепотіння почало приводити його до тями, і він думав, що треба було б скористатися кондомом, а ця дівчинка явно не новачка, хоча з вигляду не скажеш і таке інше. Вона кінчила і відвалилася, показуючи білий пружний живіт.

– Ти не кінчив? – запитала вона.

– Ні. Я так не звик.

– Поїхали до тебе. Мені о дванадцятій треба бути дома, – сказала Іва; її очі кольору теплої вишні приємно і задоволено світилися у мороці. Ліхтар дратував лейтенанта все більше.

– Добре, – дивуючись собі, згодився він і подумав, куди її везти, але враз відчув божевільну втому і повторив: – Добре. Візьмемо випивки і заїдемо.

Зараз «мазда» піднімалася вгору. Він знав, що вона не повія, а просто паскудне мишеня, що шукає на свою задницю пригод. Десь на середині шляху в ньому зіграло виховання, але монотонність дороги, приємний, трохи солодкуватий запах дівчини повернули його до липучих ліхтарних вогнів, що маніяками висіли цілий день за і перед ним, – поставили все на свої місця. Дівчина була красивою, з чітким профілем, сильними ногами і, з усього, ще школярка.

Дома висіли у пурпуровій мряці. Йшов дощ. Куток будинку, до якого вони під’їхали, чорним крилом упинався в мельхіорове небо, підрізане блискучою, як ртуть, трасою, що розтікалася між цирком та універмагом, і глухе горло вулиці Гончара нагадувало щось непристойне. Шматок площі під штучним галогенним світлом сунувся кудись у чорну ніч, туди, до Шулявки. Він підвів «мазду» до стоянки. Поставив на сигналізацію. Тільки зараз він помітив її, притихлу і трохи змарнілу: вона дивилася на нього і по-дитячому сопіла носом. Можна назвати вродливою, ще раз подумав він, але так, наче засинаючи, щоб запам’ятати на наступний день. Подаючи їй руку, лейтенант прикинув у голові, скільки він не спав з жінкою. Саме не спав: не прокидався від чужого, але близького тепла. Дощ знову пішов, як у провалля. Несподівано для себе він поцілував її в губи, але вона вивернулася, і поцілунок потрапив у скроню, у синю пульсуючу жилку.

Коли вони йшли коридором, довгим, темним і сирим, він сказав:

– Ніколи не смокчи відразу.

– Ага, – сказала вона.

– Одна так взяла у одного, а він відразу пляшкою її по голові торохнув.

– Ну і як? – дівчина піймала його пальці.

– П’ятнадцять швів і струс мозку.

– Ага, – сказала вона і далі засопіла носом у його плече.

Вона обдивилася кімнату з цікавістю, погралася кобурою від пістолета, потім упала в одне-єдине крісло і попросила чогось випити. Він подався на кухню, розлив залишки мартіні, поколупався в холодильнику, але нічого, окрім пожмаканої банки сардин, не знайшов. Коли повернувся, то дівчина вже роздягнулася і ходила кімнатою гола. Зараз він добре її роздивився: красиві, як у плавчихи, плечі, тонка талія, красиві дужі ноги відпружинювали від підлоги. Чорне волосся, зібране у дорогу, як для школярки, зачіску, і цікаві вишневого кольору очі. Дійсно, чорт забирай, таки гарна, – скучно подумав він і простягнув випивку. Іва була у навушниках і тримала в одній руці його сідішку.

– Кльова музика! – закричала вона.

Лейтенант зісмикнув з неї навушники.

– Поклади.

– Ага, – сказала вона і вмостилася на дивані, підібравши ноги. – Мені зараз не хочеться.

– Мені теж, – буркнув лейтенант і подумав про знімки.

– Тоді потріпаємося, – сказала вона.