Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Він довго і нудно вибирав білизну. За вікнами пищала зима, тому він вирішив узяти трусики літнього кольору. Руслан притиснув їх до обличчя і понюхав. Але запаху ніякого не відчув. Він любив запах вивітрілої ванілі. Мороз посилював цей запах, і у нього піднімався настрій. Пізніше, коли він пив каву з вершками, вмочуючи французький рогалик, у нього з’явилося дивне відчуття легкості, наче його щось відпустило. Туди тобі, гайнуло в голові. Це порушило його прекрасний розгардіяш. Русланчик думав, які одягнути шкарпетки, і вже перейшов на сорочку і брюки. За вікнами лежала справжня зима. Руслан зараз знайшов її красивою. Допивши каву, він вирішив зайти до Магріба. До Магріба в кав’ярню, із золотистими мініатюрними папугами, з пальмами і живими квітами, він заходив десь раз на місяць, коли часу було дівати нікуди. Сам Магріб, невисокий, майже центнера ваги пєдік, рухався чарівно легко. Губи червоні з природи, а обличчя подзьобане віспою. У Магріба сумні, з опущеними кутиками очі, але норов у нього веселий, і його грузьке тіло переносилося майже невагомо на його куцих ногах.

Сьогодні Магріб був одягнений у якийсь строкатий хітон. На вулиці стояло мінус п’ятнадцять, а тому люди сюди не заходили. У кутку, якраз під кліткою із золотими папужками, сиділо двійко прищуватих підлітків. З усього, вони ніяк не могли визначитися зі своєю орієнтацією, тому, як їм видавалося, поглядали на Магріба і Русланчика зверхньо. В обох були бліді, схудлі неврастенічні обличчя і блискучі очі, як чотири розтоплених ложки смальцю. Вони диміли ментоловими сигаретками, і тому Магрібу з того кінця кав’ярні приходилося раз за разом змінювати попільничку. Він повертався, граючи спиною і стегнами, миршавим своїм задком, граційно і легко.

Спочатку, перших п’ятнадцять хвилин, Руслан і Магріб мовчали. Перламутрові хмари котилися над їхніми головами. У вікні, підвішений у повітрі, кольоровою плямою висів широкий екран телевізора. Показували першу леді. Магріб значуще запищав і зачмокав губами. Дружина пропливала серед моря помаранчевих шаликів, дітей та квітів. Ось вона у кабінеті, з дітьми. Спочатку З чужими, потім ЗІ своїми.

– Поталанило дурці, – Магріб зайорзав задом на стільці.

– Неважливо, як плисти, а важливо, з ким, – глибокодумно, зі скучним виразом на обличчі сказав Русланчик.

– Мерилін Монро. «У джазі тільки дівчата», – сказав Магріб і потягнув свій кольоровий коктейль, до цього незайманий.

– А скажи: ти досі собі нікого не знайшов? – запитав Русланчик.

– Ой, пуся. Ти тільки подумай, – защебетав Магріб. – Тут два араби наладилися. Але ти ж знаєш, я расист… Не можу.

– Ні. Ти не расист. Ти просто київський сноб.

– Хто тобі сказав, пуся? Боронь тебе, Боже. Я нічого не маю проти снобів, але їхнього мені не треба. Надто забагато честі.

– Тоді, значить, я щось сплутав, – Русланчик відкопилив губу. – Мій тато їх не любить. І мент також. Говорять, що сноби всі жиди.

– А ти досі зі своїм ментом? Якийсь він грубий. Боже, з нього прямо-таки пре щось таке…

– Магрібе, не розкатуй губу. Ти скажи, що він тобі подобається. Або тобі обридло дрочити свою задницю на кожного зустрічного красунчика. – Русланчик сьогодні був безкомпромісний. – Або у тебе фантазія зліпилася з телевізійними новинами.

– Ти так думаєш? – кисло сказав Магріб і тричі, швидко, сьорбнув свій коктейль.

– У тебе нездоровий вираз обличчя, пуся, Магрібчику, сексом треба займатися більше, – знову жорстко виставив своє Русланчик.

– Легко сказати.

– Так, легко.

– У тебе такий красень. Я просто мокрію. Ух! – сказав Магріб.

Руслан зважив відстань від столика з прищавими молодиками. Одна серед них, третя, була дівчина – бліда, її точно проти снігу не видно. Вона тримала в руках мундштук і курила, закидаючи голову назад. Закине, затягнеться, потім випустить дим. Він вирішив, що дівчина робить це демонстративно.

– Фі, – сказав на це Магріб.

Монітором розкручувався жирний хвіст чорного вибуху.

Людей витягували і виносили на ношах.

– Що це в біса таке? – запитав Русланчик.

– Черговий теракт, – пискнув роздратовано Магріб.

– У цьому щось є… є… – Руслан ляснув пальцями і зробив так, наче слово висіло у повітрі.

– Смерть збуджує?

– Так. Саме це я хотів сказати, – промовив Русланчик, продовжуючи досліджувати повітря.

– Це так, коли займаєшся коханням і несподівано отримуєш ляпаса, – заквоктав Магріб і заворушив своїми червоними губами, схожими на двох істот. Руслан глянув на ті губи і збудився. Потім подумав про Величка, і перед очима у нього пролягла порожня березнева траса, облизана блідим сонцем.