Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Телевежа ніяк не хотіла наближатися. В народі «карандаш», серед спеціалістів СК, стояла перевернутою брунатною труною на фоні блідого неба. Руслан підкотив до СК свій «вольво». У вітровому склі відбилася менора. Там далі яри, їх видно з туалету на шостому і тринадцятому поверхах. Від яруг Руслану завжди зводило зуби. Перепустку у нього не запитували, і це його наповнило майже дитячою, хлопчачою радістю. Він навіть непомітно для охорони грайнув стегнами. Пустим коридором він пройшов у хол. Щось подібне до велетенської зали. Червоним і зеленим лушпинням мостилися пластикові столики біля вивісок кав’ярень. А там, нагорі, у верхотурі, літали голуби, сиплячи пір’ям. Люди у цьому просторі червоного граніту шастали, як заводні, майже іграшковим кодлом гномиків. Він часто, майже на порозі інстинкту, рефлексу, ставив собі питання: чому тут так смутно, сумно і мокріє спина, дрижать ноги? Доки дістанешся ліфта, відчуєш себе тричі мертвим.

В ліфті його відпустило, але засмикалася щока, та, яку вдарили. Руслан потягнувся до неї рукою й осмикнув. У ліфті окрім нього – дві коротконогі грудасті жінки, і він їх не знав. Те, що вони непропорційно збудовані, його втішило. І він лизнув по-зміїному губи: так робив його батько. У Руслана забурчало в животі. Цього разу він підтиснув губи. Жінки засміялися одними очима. Але, на превелику радість, ліфт зупинився на одинадцятому. Вони вийшли, лишивши після себе нудотний солодкий дух дешевих жіночих парфумів.

Він йшов поверхом, повз двері кабінетів, і його уява розпускала крики, тихе перешіптування, ляскання по сідницях, відтягування резинок від трусів, здавлені стогони й істеричний сміх. Потім він схаменувся, легкий і пустотливий настрій наповнив його вщерть. Руслан повернув до ньюзруму. Тут було порожньо, але та, кого він хотів бачити, годувала кольорових папужок. На сьогодні папуг було предостатньо. У вікні летіли птахи, однією сірою стрілою. Руслан задоволено усміхнувся. Він подивився на Лінду. Подивився, як і завжди, просто і невимушено; весь його погляд говорив, що він хоче її бачити. Вона нагадувала екзотичну африканську птаху, що сидить у піску і дзьобає час від часу всіляких кузьок. По тому, як вона міцно стискає коліно, поклавши ногу на ногу, по хлопчачій зачісці з жіночим штрихом кокетства, по трохи, але в міру вуглуватій фігурі Руслан давно визначив, що Лінда більше нагадувала жінку, яка щасливо проживає в заміжжі, старанно, як стара баба обличчя, приховуючи орієнтацію. Спочатку, з першого ж дня, Руслан гадав, що вона сама про це не здогадується, але якогось одного дня вона упіймала на собі його ясний дитячий погляд і усміхнулася. Так усміхаються зближені або у щось втаємничені.

Лінда була з маленького приміського села, повз яке джмелями гули електрички. Донька матері-одиначки, шкільної вчительки. Донька, яка завжди мріяла стати кінозіркою або телеведучою, – як прописне свідоцтво всіх теледів. Коли Руслан дізнавався про подробиці з її життя, несвідомо у нього на очах накочувалися сльози. Тільки перший, випадковий і недалекоглядний погляд, притаманний усім людям, міг знайти однаковими їхні долі. Саме в тому сенсі, як вони стали такими, – шепотілися у кутках. Лінда – донька сільської вчительки. Руслан – нащадок впливової олігархічної сім’ї, дарма що нині опальної. Гроші на опалу аж ніяк не реагують.

Лінда росла тендітною дитиною. Єдине, чого їй бракувало, то це батьківської уваги, якщо вона насправді потрібна у цьому житті. Питання це дуалістичне. Батька вона бачила раз у житті, й то у зрілому віці. З самого рання вона чула голоси, була вражаюче тендітною, а з іншого боку, любила проводити час з хлопчаками, одягатися як хлопчик: у червоні шаровари, спортивні штани, сині джинсові сорочки. Звісно, дівчинка мріяла про принца, про таке мріє кожен, але лишає це у світлих днях, переступивши поріг зрілості. Лінда залишилася з цими мріями і спала з ними, наче наркоман від морфію. Для неї було рівне зраді лишити свою мрію там, у тій темряві, що зветься дитинством. Там, де не було свідомості, не було чіткого відпрацьованого життєвого механізму. Словом, одна каша. І вона потягнула з того кінця за хвіст свою мрію, витягнула, але у досить скаліченому вигляді. Трагедія йшла за нею хтивою дівахою, що перепилася, прогулялася, а зараз пленталася позаду пероном дівочих сподівань, наче компрометуючи розумну і виховану дівчину. Саме так пізніше вона означила те, до чого прийшла. Вибратися з маленького забитого села, з одним магазином у районі, з однією зупинкою, з гудучими електричками, з перекошеними парканами, з хатами, де мініатюрними монстрами висіли мухи над купами гною, було для Лінди само собою зрозумілим. Перш за все її турбувала формула успіху.