Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Сонце на всю безтурботно котилося у верхотурі.

– Хто це? – в один голос запитали Руслан і Лінда і також в один голос розсміялися.

Смарагдовий її погляд лукаво блищав з-під пасма, недбало, наче хлопчачою рукою, кинутий на чоло. Саме хлопчачою, тому що так хотілося Руслану. Нічого більше. І він дивувався, що саме в цю хвилину він дивиться на Лінду, відчуваючи незібрану печаль. Десь далеко, в недосяжності розуму і почуттів, він розумів, так вихований батьками, що Лінда – це одна з тих дівчисьок, які перед ларками, перш ніж купити пачку сигарет, тренують свій голос. Їх мільйони кубляться, повзають вулицями, але не кожна залишається на тій же відправній точці, біля ларка, тренувати голос, кривляння, погляди і таке інше. Руслан бачив те, чого ніхто не бачив. Він бачив відсутність усього, що могло привести до успіху. І сама Лінда, того не відаючи, підтверджувала, що правда завжди на його боці. Інакше земля розверзлася б, а від Лінди не лишилося б і купки попелу. Він дивився на її проміжність, але відчував запах солодкого і гіркого, перемішаного з дезодорантом, чоловічого поту. Ця неприродність явища вводила нещасного Русланчика в стан сомнамбулізму. А зараз просто боліла голова.

Страшно і потворно боліла голова. Нарешті їхні погляди знову зустрілися. І смарагд потух. Перед Русланом відкрилася безодня переляку, де нема нічого, окрім модних бутиків, банкоматів, роботи, дітей. Хм, і цього немало, але за умови, якщо це довести до пуття, – зовсім не його думки визирнули рачачими очима і перископами помацали простір навколо.

– Слухай, мені треба щось тобі показати, – зовсім містичним голосом сказала Лінда.

Руслан усміхнувся і зачудовано подивився на птахів, що летіли над тринадцятим поверхом. Летіли над вікнами. Він мовчки кивнув головою, і вони пішли у своє таємне місце, хоча про те місце, напевне, знав кожен. Лінда пила трав’яний чай, а Русланчик курив ментолову сигарету.

– Ти знаєш Лізу? Так, ти повинен знати Лізу, – почала Лінда.

– Так. Та, з новин, – підтвердив Руслан, але ніяк не міг пригадати Лізу з обличчя; він лише знав, що Лінда таємно в неї закохана і що це справа, як у всіх гомосексуалістів, безперспективна.

– Сьогодні вона підходить до мене…

Далі він нічого не чув, а лише відчував, як у Лінди холоне в животі, як упевненість сповзає, і вона робиться незграбним хлопчиком з чистими смарагдовими очима.

– …і кладе поперед мене папірець. Розвертається і йде, – продовжує Лінда, а Русланчик уявляє високу і феміністичну, з нервовими конячими рухами Лізу, як вона зникає у проймах кімнат.

– Ну і що там, Ліндо? – говорить він.

– Майже нічого, – Лінда кладе папірця на столик: на папірці людська п’ятірня, з двома синіми лініями, а внизу літера Л.

– Ну, і що це? Вона тобі не роз’яснила, що значить оцей манускрипт? – спитав Руслан.

– Ні. Поклала і пішла, – і в Лінди налилися сльозами очі.

– Тут літера Л. З таким же успіхом вона могла означати і «Ліза».

– Так, з таким же успіхом вона могла означати, що це Ліза, – сказала Лінда і зробила спробу гігієнічною серветкою обітерти сльози.

– Тоді підійди і запитай, що вона хотіла цим сказати, – спокійно виговорив Русланчик, але відчув, як холодний жах осаджує його, наче чифір наркомана.

– Але, розумієш… Ну, ти розумієш, якщо вона щось знає?

– Кожен щось знає. У кожного таємниці, любочко. Головне – підійти так, як і вона, – сказав, холонучи, Русланчик.

– Зрозуміло. Підійти саме так, як вона, – сказала Лінда.

І тут його окропило холодним потом, він зробився маленьким, а тому пошукав очима опертя, але нічого не потрапило на очі, тільки рука помацала щоку, котра пекла пеком і смикалася.

– А може… Може, ти їй скажеш?

– Я? Ну, спробувати взагалі можна. Але, гадаю, треба витримати.

– Що витримати? Ах, ти маєш на увазі, що треба підійти пізніше?

– Саме так. Немає ніякої різниці.

– Так.

– Так.

Одна таємниця до іншої таємниці. Це так привабливо, збуджуюче, і Русланчик лизнув губи. Він звівся, наче показуючи, що розмова закінчилася, але насправді він відчував себе невпевнено. Незатишність засіла десь всередині. У червоних анфіладах і верхотурі літали обскубані голуби. Нічого не зміниться, не змінилося. Автоматично він намацав слоїка з пігулками, потрусив у кишені двома пальцями, але баночка була порожня. Руслан закусив губу, але одумався. Лінда пішла, якось непевно дивлячись під ноги, наче там повзали сколопендри, гадюки й різна нечисть. Зараз Русланчику дійсно не вистачало чоловічої компанії, грубих жартів, грубих рук. Лінда сьогодні дратувала його. І він розумів чого: зараз їх дійсно з’єднувала якась таємниця, але розгадки ніхто не знав. І він вирішив, що на сьогодні робота закінчилася. Навіть якби там на нього чекала призова нагорода «Еммі», він би ні за яке золото світу не лишився більше сьогодні на СК. Не оглядаючись, він пішов до прохідної, слухом ловлячи шумовиння голосів, які переростали у справжній шквал. Боковим зором він бачив, що люди продовжують мовчки курити, пити каву, іноді зронювали пару слів. Коли він вийшов під біле зимове небо, тривога припинилася, лишилася одна досада від того, що слоїк з пігулками порожній.