Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Руслан знову лежав у широкому ліжку Величка. Сам Величко порпався у штанях і одягався. У небі пропеченою непристойною діркою світив місяць. Русланчик гукнув його через всю залу, але капітан не відповів. Величко говорив по телефону. А у Русланчика зараз над головою тяглося розтопленим сургучем небо. Потім вони борюкалися у передпокої, і він скиглив не своїм голосом, невідомо чого, але з тваринячим жахом не хотів залишатися наодинці. Нарешті він знову лежав горілиць, а небо враз вилиняло, і він заснув.

Руслан побачив ноги. Він прокинувся, а вже потім побачив ноги. Як завжди, Русланчик усе систематизував. Троє чоловіків ковзали громадною кімнатою Величка. І знову Русланчика вирубило. З приємністю, до сечовипускання, він зрадів пружкому кріслу «лексуса». Цей брунатний довгий коридор нагадував йому ректальну кишку, але це дійсно впливало на юнака благодатно. Хлопці ходили уздовж цієї труби: з низькими лобами, сутулі, з ухильними вовчими поглядами, що часом застрягали на його плечі. Русланчик поманив одного і запропонував секс. Малий, із впалими грудьми, в брудній малиновій майці пацан сказав конкретно: «Пішов на хуй!» Русланчик скипів, не знати чому. Хлопців навколо було багато, і кожен був готовий, але не цей, з вологими безколірними очима, але упертим фатальним поглядом. Інші хихикали, щось вигукували, але Русланчику наче вуха позакладало. Тоді він стиснув у кулак ключі і вдарив йому межи очі, цьому паскудному хлопчиську. Гострі плечі хлопця підскочили, щось загрозливо і страшно, але тихо ляснуло у повітрі. Русланчик швидко повернувся до «лексуса» і погнав на повному газу з велетенської труби.

Він припав до керма і підвів голову тільки тоді, коли труба залишилася у білих пісках лежати коричневою кишкою. Руки у нього бігали кермом. Страх тиснув мимоволі. Напевне, він його вбив. І це єдине, що його тішило. Він знав різницю між цими бомжами і собою. Але від гріха подалі погнав «лексус» швидше. Вже на синій трасі, з паскудно дратівливою кулькою сонця над головою, він зрозумів, що вбив людину. Радісно це зрозумів, наче вчинив щось дивовижне. Нагадувало це почуття, як у дитинстві він захоплювався музикою: класичною й не тільки. Тоді його проймало до екстазу, але швидко не відпускало. І цього разу його довго не відпустить, радо повторював він собі.

Його хилитнуло, і коли він прокинувся, то побачив, що двоє чоловіків у чорних масках стягують його за ноги з ліжка. Русланчик не пручався, тільки дивився своїми дитячими лагідними очиськами на непрошених грубих гостей і повторював: «Що вам треба? Це жарт? Що вам треба? Це жарт?» Нарешті один з трьох не витерпів і вдарив його носаком у щоку, а попав у голову. І Русланчик смикнув головою і торохнувся гучно об підлогу. Все це нападники проробляли мовчки. Так його протягли через усю кімнату до ванної, і дорогою Русланчик обісцявся. Тут йому пригадався сон. Перед тим, як його затягнули до ванної, він пригадав, що там Величко зробив велетенське вікно, з видом на місто, й у вечірню пору перегинав там Русланчика і трахав, а Русланчик милувався маслянистими, жовто-червоними потоками вогнів, що заливали вулиці, провулки, майдани і грифелі будинків. Але у ванній був ще один, також у чорній масці, й у Русланчика йокнуло серце, що все напевне обійдеться, і напевне то просто паскудний сон, інакшого не може бути, ніколи подібне не може трапитися з ним, бо він офігєнно везучий. Третім, із синім слоїком у руках, був карлик з досить широкими плечима як на карлика, великою головою і маленькими ручками. Карлик мав глухий голос, з мінорним попискуванням.

– Хочеш укольчик, ракло? – запитав карлик, показуючи Русланчику слоїк і десятикубовий шприц.

Русланчику зробилося сумно. Його посадили на ванну, і він побачив жовте місто, шпилі, він потягнувся туди поглядом, наче нічого прекраснішого в житті не бачив. О, як він любив це місто. Яка там Венеція, який Париж чи там Нью-Йорк. Ти просто подивись, яке воно згори прекрасне, наше місто, якщо тебе ніхто ззаду не трахає в задницю, навіть з твоєї згоди.

– Ні, не хочу.

Карлик розвів руками.

– В дитинстві ти, напевне, не їв рибний жир.

– Ні, – сказав Русланчик.

– Отож бачу, що ти слабоумний. Буде боляче. Можеш без укольчика. Нічого. Ми просто заклеїмо тобі рота.

Русланчик вертів головою, а потім-таки знову зупинився на жовтій панорамі міста, аби не дивитися на карлика. Несподівано його перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова зробилася важкою, але він не втратив свідомості, а продовжував дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі й криві ноги карлика.