Александр Ульянов: Жiнка його мрiї

– Тобі було добре зі мною? – прошепотіла вона на вухо, притискаючись до його плеча.

– Ага, – сказав він.

– Я цілих сім разів кінчила, – сказала вона, притискаючись до нього ще дужче.

– Ага. Ви всі по сім разів кінчаєте. Скільки? – запитав він.

– Противний, – дівчина надула губки і зробила спробу відсунутися.

Лейтенант міцно притиснув її до себе:

– Я запитую востаннє: скільки?

– Хіба що на таксі, – пропищала вона, і він зрозумів, що ніколи більше її не побачить. Йому зробилося легко і спокійно. Він попросив подати йому штани. Гаманець на місці. Він витягнув рештки грошей і дав, не дивлячись на дівчину. Вона спробувала заглянути йому в обличчя. Задзвонив телефон, але він не встав, тільки дивився байдуже, як одягається дівчина. Дівчина нюхала роздратовано повітря, зовсім як собака. Велика породиста собака, але молода і дурна. Готова пригнути вуха під рукою і чекати, коли її попестять або вдарять. Вона, напевне, гарна, але Марі краща, та нічого такого з Марі не буде. Двері хряпнули, і він відійшов у спокій. Він дивився на чисте небо у вікні. Білий пух летів небом, і його можна було сплутати з хмарами. Легкими хмарами. На віконній рамі плащаниця Спасителя, світлина. Він подумав: усі страждають за когось, але не за Нього. І тоді те, що відбувається з нами, є більш ніж справедливим. Телефон знову задзвонив.

– Алло, це Марі. Ти в нормі?

Лейтенант звично перевірив кобуру пістолета, дістав з пістончика гроші, і йому зробилося спокійніше. Скупість світу – одне й те ж, що жадність віддавати: тебе змушують платити. І ніхто не бажає. Наша ціна за світ ні в сраку не годиться. Він допив каву, не відриваючи слухавки від вуха. А потім сказав:

– Ага. Після обіду буду.

Іва померла на початку квітня о третій годині ночі. Більше про неї дізнатися було й годі. І йому здавалося, що вона помирає кожного разу, коли він повертається додому не сам. Вона вічно мертва, і цього не перемінити.

21 травня 2006 року, м. Київ