Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Мене турбує одне, майоре, де тіло вашої жінки? Сьогодні зробили ексгумацію. Тіла нема, – байдуже якось сказав лейтенант.

– Я цього, лейтенанте, дійсно не знаю. Про свої забаганки я буду відповідати, а от про це… Навіть смішно…

– Зрозуміло. Я чомусь вам вірю. Ваш син загинув. Його знайшли мертвим, – сказав лейтенант.

– Тебе цікавить, хто це зробив?

– Саме так. І хто тряхнув ваш офіс… З дівчатками… Щось мені все це не подобається…

– Змирися. Але коли ти покопаєшся у Ладиних знайомих, то знайдеш відповіді. Я простий розпусник, якщо так можна говорити. Ти мене за це хочеш запхнути за ґрати? Дівчата самі підставлялися… За гроші. За гроші, прокляття, всі будуть гівно крізь ганчірочку смоктати. Аби я не злетів з посади, воно так і тяглося б. Мами і тата приводили б до нашого офісу своїх сцикух, і вони б лишалися задоволеними. Але що рухає неможливим? Саме неможливе. Це, лейтенанте, розумієш, але надто пізно. Тут не до моралі. Мораль – гибле діло, коли немає чогось такого у тебе… Ну, ти розумієш… Ти надто правильний. І у тебе навряд чи було право вибору… – Одними очима майор знову попросив сигарету. Лейтенант устромив йому в рота. Щось непристойне і водночас жалюгідне було в цьому русі. Майор жадібно курив. Борлак у нього бігав на горлянці.

– Я хочу почути від вас…

– Та нічого особливого. Вона вірила в почуття, тільки в почуття, як самка. Напевне, вона заразила мене, як сифілітик заражає здорового. Одним повітрям дихати з сифілітиком… Сам розумієш, лейтенанте… Вона вийшла за мене заміж тільки тому, що була на передок слабкою. У неї був життєвий план. Але вона забула і прорахувалася, що у мене теж він може бути. Лада була до кінця собою. Ти знаєш, лейтенанте, що її дід у Жовтневому палаці разом з китайцями свіжував людей? Живих людей, лейтенанте. Можливо, це їй нічого не говорило, але мені це говорило багато. Перш ніж перебратися на бік її життя, я спробував не вірити, що ці речі спрацьовують у часі. Напевне, воно так і є. Головне, які ти висновки зробив. Лада не була злою, просто захоплено дивилася розплющеними очима. От і все. Нічого, окрім неї і мене, до часу нічого не існувало. Потім усе дало тріщину. Коли довго повторюєш одне і те ж – втомлюєшся…

– Життя взагалі після сорока років – втомлива річ, – лейтенант витягнув недопалок з рота майора.

– Чоловік стає несподівано могутнім. І він помиляється, що це буде вічність. От так і з Ладою. Вона котилася все нижче, втягуючи сина, подруг, знайомих. Вона знюхалася з нарко-торгівцями, сутенерами, лесбіянками. Потім усе їй наскучило, і вона потрапила в якусь секту шахраїв. Вона ніколи ні у що не вірила. Просто її почуття вигасали, і вона пила з мене соки. Як помсту, я створив свою контору, що збирала дівчат, які зберегли цноту. Доки це не зайшло надто далеко. Дуже багато відомих людей почали крутитися в моєму шоу. А потім…

– Потім з’явилося те, на що ніхто не може дати відповіді… – спокійно сказав лейтенант, розкурюючи сигарету.

– Саме так: з’явилося дещо, у що важко повірити, і люди з нашого оточення почали гинути і зникати…

– Ви знаєте про Топтуна? – спитав лейтенант, і в його словах звучав переляк.

– Це вже пізніше. Але та людина з’являлася, наче привид, і після того завжди щось траплялося. Він не убивав, він не… – майор очима попросив сигарету.

– Здається, що хтось вам помщається, – лейтенант підвівся. – Я піду. Охорона на місці. Ми, звісно, говорили не для протоколу. Але нічого особливого ви мені не розказали. Здається, я все знав наперед, що і до чого призвело.

– Та не такий уже ти й дурний. Тобі доведеться душити себе, лейтенанте, інакше тобі все життя пропрацювати слідаком…

– Подивимося. – І лейтенант вийшов.

Капітан Величко сидів на кріслі з просто-таки монументальним обличчям. Сама мужність. Витонченість. Тільки очі у нього були сумні, але швидше з тієї причини, що поруч не було його домашнього кінотеатру. Напарник сидів якось збоку, у просторій сорочці, з кобурою під пахвою. Напарник смалив сигарету за сигаретою.

– Ти можеш не курити? – спитав капітан.

– Можу, але не хочу. Ти мені ось що скажи. Хто ж таки уколошкав твого полюбовника?

– Звідки мені знати. Він підторговував наркотою. По-крупному. Потім я дізнався і спробував його витягнути…

– Доки сам не вліз…

– Коли сам знаєш, чого запитуєш. Здається, він зв’язався з арабами. Я його ловив частенько у нічному клубі, з тим виродком Цапою… Потім Цапа почав дзвонити і погрожувати, що з нас сто штук зелені, інакше органи пронюхають… Але я не сприймав це більш ніж за погрози… Я сказав, нехай котиться… Нічого особливого. Але він залип здорово. Цапа погрожував, що вони займуться матусею.