Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Іва гнала машину трасою. Світанок піднімався над верхівками сосен. Потім машину викинуло у рівний степ. Білі піски мертво лежали уздовж води. Іва зупинила машину, вийшла і, ставши навкарачки, почала блювати. Їй зробилося легше, і, схрестивши ноги по-турецькому, вона сіла проти води. На тому боці синьою ганчіркою мирно лежало місто. За спиною гудів під вітром мокрий пісок. Здавалося, вона не думала про те, що трапилося. Не інакше, це колись мало розв’язатися. Але у її теплих вишневих очах горів не переляк і зовсім не жах. Зараз вона думала про майора. Злі її очі дивилися на мокре передсвітанкове місто. Нарешті вона звелася. Навіть не глянула у той бік, звідки тягнулася чорними клубками пожежа. Похитуючись, вона пішла до свого «бентлі». Врешті їй вдалося красиво пожити, і все пішло на пси. Все у шоколаді, так, здається, говорила Лінда, – ідіотка, раки – найкраще для неї, все спаскудять, суки, все перемішають. На гілках писнула перша птаха. Не інакше, треба це було пережити. А от майор навряд чи повинен пережити. Їй треба встигнути раніше, ніж туди припреться її тупоголовий менток. Якого дідька вона з ним сплуталася, а взагалі, яка різниця, хто тобі раз на тиждень чи кожен день встромляє. Прийде час, і сама будеш шукати.

Місто важке і вологе. Цілу ніч йшов дощ. Здавалося, що тільки-но скрізь позаливали гудроном. Іва гнала потужну машину і відчувала від цього упевненість. Апендикс річки, згори, під мідним сонцем, викликав у Іви новий напад нудоти; принаймні, це вже не сон, вирішила вона. Її божевілля тріщало купою жару, а рештки Лінди занесло під водосховище. Вона багато чула про смерть, як і кожен у цій країні, але саме зараз це їй нічого не говорило. Хіба що боліла рука. Нарешті вона загнала «бентлі» на пагорб Печерських Липок. Далі вона пішла тихими вулицями, вже маючи в голові чіткий план. Усе має пройти гладко. До обіду нічого чекати. Інакше її просто знайдуть разом з Ліндою.

Лікарня з широким холом, збудована ще за совєтських часів, більше нагадувала ангар чи, може, сам лайнер, який дивом не рушив у свою подорож. Іва смикнула двері, але двері були зачинені. Це її стурбувало. Іва натиснула на дзвоника, і майже як по команді з’явилася стара баба у білому халаті, з горбатим носом і лукавими очима. Не довго думаючи, Іва сунула їй у жменю дві зелених сотні. Потім натягнула білого халата. Одягаючись, вона ніяк не могла побороти відразу, що хтось одягав її халат. Вона знала цю лікарню. Часто підробляла медсестрою. Зараз була не її зміна, але стара мовчатиме. Але якщо не мовчатиме, то її біда. Від халата смерділо котами та калом. Іва пошукала за вахтою пляшку. Це була паскудна горілка, швидше спирт, розбавлений водою. Іва налила склянку і випила одним махом. Ясність помалу вернулася до неї.

Майор бачив ртуть стіни. Стіна переливалася, і там прозирали якісь картинки. Майору смерділо. Він не міг рухатися, а була, як він визначив, добра половина ночі, якщо не під ранок, і він помочився у простирадла. Він навіть не кликав нікого. Байдужий до свого життя, він зараз думав про Ладу, потім про сина і про весь цей гармидер, котрий хоч коли-небудь відкриється, а напевне, ніколи, тому що Київ хоронить не тільки героїв, а й чужі помилки. Достойне місто, важко і пусто подумав він. Лада ніжна і далека. Потім хтось наче заспівав. Майор чув різноманітні голоси: тонкі пискляві, квакаючі, каркаючі, нявкаючі. Усі вони наперебій вихваляли майора, а він стояв на узвишші і вдячно приймав похвали. Реальність усього, що відбувалось, напрочуд бентежила майора. Смерділо калом і сечею. Але голоси приємні. Потім він таки нарешті розплющив очі й побачив білу полузану стелю, тумбочку з надгризеним яблуком на ній, банальний графин з водою. Він покликав медсестру.

Але медсестра не з’явилася. Натомість прийшов прискіпливий лейтенантик, сів і мовчки утупився в нього, наче майор повинен щось розповісти. Що саме, неважливо, але те, що розкаже майор, буде для лейтенанта найважливішим. Принаймні так йому видалося. Але насправді на обличчі лейтенанта розповзлася темною тінню втома, апатія і навіть нудьга. Майор попросив знаком руки сигарету. Лейтенант дістав дешеву «Приму», ткнув майору в зуби, підкурив сам. Майора проймала звірина цікавість. Як він, цей сопляцюра, викрутиться, як він почне розмовляти, що він вдіє з таким-от сьогоднішнім і що він може зробити чи заперечити. Майору вперше за багато років не було ані страшно, ані соромно. Соромно йому було тоді, коли Ладу трахало троє чоловіків, а він повернувся з роботи, тяжкий, але з веселими думками. Цього йому не розкажеш, а коли розкажеш, то він нічого і не зрозуміє. Для цього треба мати душу музиканта, з прикрістю подумав майор, затягнувшись сигаретою.