Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Він пішов пероном між колонами. Серце билося об ребра, сині тіні лягали від колон. Порожній перон. Він уже збирався подивитися назву зупинки, як почув гуркіт, наче хтось висадив у повітря весь метрополітен. Потім картинку підмінили.

Чорно-білий варіант. Білий пучок іскор, ніби хтось запалив воднораз тисячі петард. Цей пук вогню рухався поперед електровоза. Електровоз повз у густій тютюновій мелясі метрополітену. З’явилися перші вагони. Лейтенант навіть не міг уявити собі, що може трапитися. Нічого не існувало, і пізніше він зрозумів, що цього треба було очікувати. Ще не все відбулося. Електропотяг зупинився, але лейтенант не переводив подиху. Вагони відчинилися, вірніше один. І звідти повалили люди. Їх було мало, але лейтенант упіймав поглядом того, кого, здавалося, шукав. Це був кульгавий кривоногий карлик, з довгими руками і непомірно широкими стопами. У ньому він упізнав колишнього пушера Цапу. Цапа швиденько шкутильгав упродовж колон, обхопивши руками торбу. Лейтенант рушив йому назустріч. Цапа, здавалося, нічого не помічав і швидив у бік міліціонера. Він знав цього фрукта як небезпечного і шкідливого, той знюхався з вуличними бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі – щез, одружившись із огрядною сутенеркою Клавою, нині в миру Клавдією Олексіївною. Проте лейтенант з усього маху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.

Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя забльовані. Вона повернула голову і побачила, що напарник дивиться на її сідниці.

– Асфіксія, – сказала вона. – У власній блювотині. Швидше за все, його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім переросла у гангрену. Його викрали, але для чого – він нам ніколи не розкаже. Бідолаха, перемучився…

Тут усі собаки, що у передмісті, особливо вночі, ніколи не затихають, заглухли всі разом. Усі присутні, як один, повернулися: рожевий млинець передмістя лежав унизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити. І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими крилами. Чоловік сидів навпочіпки, а навколо нього наче хтось перефарбував повітря у колір цвілого хліба, тільки гладко. Чоловік сидів нерухомо, звісивши руки. Коли його обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив. Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник подивилися, здавалося, лише встигнувши зморгнути, то наткнулися поглядами на порожній уступ бетонної плити.

– Що це? Що в хріна з нами усіма діється! – закричав напарник.

– Схоже, він на щось показував… Здається, туди – на схід, – спокійно сказала Марі і посвітила ліхтариком на бетоновану доріжку. – Ходімо, любий, глянемо…

– Виклич підмогу. Мені все це не подобається, – прохрипів напарник.

– Така у тебе, любий, робота, – і Марі рушила у темряву.

Собаки задзяволіли у дзвінку тишу; застукала електричка, напарник підстрибнув на місці, а коли обернувся, то Марі вже зникла в куцих хащах глоду, терену, тільки чутно було, як віддаляються її кроки. Напарник смикнув плечима, освітив труп ліхтариком. Нагнувся і побачив на шиї посиніли попруги.

– Ого. Так тебе задушили, і, здається, власним ланцюжком, сонечко моє потухле, – бадьорим голосом сказав він і притьмом побіг за Марі.

Ультрафіолетом екрана комета тягнула красивий, з усього спектра, хвіст. Лінда не любила траву. Трава убивала розум. Але коли вони зустрічалися з Івою, то було тільки пиво і трава. Потім, обдовбавшись, вони довго мовчали, уткнувшись у телевізор. Хвостата комета щезла, й екран розквітнув бутонами вибухів. Іва стягнула майку, і Лінда жадібно подивилася на красиві тугі груди. Так, трава убивала розум. У неї є щось чоловіче, а трава убиває розум, і всі чоловіки цінують розум і свій слизький посинілий член. Більше нічого. Лінда потягнула ще раз, передала люльку, намагаючись не дивитися на кремові, з червоними сосками груди Іви. Хвиля люті, гаряча і противна, накрила її, відкотила, і вона розляглася на кріслі.

– Коли він востаннє озивався? – сказала вона сонним і байдужим голосом.

– Тижнів два тому. А нашого шефа я не бачила… – Іва зробила значущий вираз на обличчі.

Порожню баржу хилитало на воді; вони лежали і вслухалися, як вітер б’ється за бортами, наче жива істота.