Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Пройшовся шафками: светри, сорочки, рівно складені, ще тримали запах хазяйки. У письмовому столі купа олівців, на комп’ютері примостився рожевий ведмедик з чорними очима. На корпус комп’ютера наклеєні папірці. І ту він знайшов те, від чого занило серце, – телефон. І номер невідомого мобільного, але там стояло чітке і рідке ім’я – Іва. Лейтенант акуратно зірвав папірця і сунув до портмоне. Під ногами валявся рюкзак з вивернутими нутрощами. Кілька зошитів, один яскравий, з папугами і квітами: таким дівчата звіряють свої потаємні думки. Лейтенант полистав, але нічого особливого не знайшов, окрім звичного для цього часу: будуть гроші, і буде щастя, він на мене дивився сьогодні. Потім таки нарешті відступило й ім’я Іви. На це лейтенант подивився спокійніше.

– Я сходжу до сусідів. Будинок не з бідних, і не може бути, щоби ніхто нічого не бачив, – сказав він.

Марі обдивлялася тіло. Виходячи, лейтенант подумав, що він навіть не звернув уваги на труп. Проміжна ланка, просікло чисто професійно. Так воно і є. І він подзвонив у двері напроти. Двері відчинив мужичок з низьким похмурим лобом, гладким, наче більярдна куля, і синіми волошковими очима. Чоловік розуміючи кивнув головою і сказав:

– Ви з міліції?

– Саме так. Ви здогадливий. Можна пройти? – відповів лейтенант.

– Зрозуміло, тільки не розлякайте моїх пернатих, – і мужичок запросив його рукою увійти.

Затхлий холостяцький запах. І багато птахів. Вони висіли бутонами на гілках, у клітках і так, інші, що побільше, не літали і важно походжали засраними килимами. Папуги не менше п’яти видів. Усе це тріщало, пищало і здіймало такий шум, що можна було оглухнути. Але тільки-но вони почули звук, клацання пальців чоловіка, враз вмовкли.

– Христос любив птахів, квіти і дітей, – сказав чоловік.

– Ага.

– Проходьте на кухню. У мене є настоянка. Якраз на таку погоду, – продовжував повсякденним тоном чоловік.

Тиша тривожно, наче велетенські насуплені брови, нависла над їхніми головами. Лейтенант пошукав причину поглядом, але не знайшов. Чоловік повів його на кухню, і пернаті поштиво розступалися перед ними. Лейтенант сів на дзиґля, не питаючись. І тріск, шум, гам підірвали густий кисіль тиші.

– Ось так, – важно сказав птахолюб.

– Ага.

– Ось так. Вони все чують і бачать. Барометр, живий барометр, що реагує в мільйон разів сильніше від усіх ехолокаторів, – сказав чоловік і представився: – Олексій Панкратович.

– Тоді скажіть, пане, ви нічого дивного не бачили, не чули цієї ночі?

– Птахи замовкли. Потім почали вовтузитися.

– Ясно. Прийшли чужі, – сказав лейтенант.

– Я бачив їх. Часи такі, розумієте? Хлопець і дівчина. Хлопець – заслинявлений хлющ. Дівчина – маленька така, зі щурячими рисами обличчя. І наша красуня Ліза. Потім за годину вони вийшли. І досить довго було тихо, тобто птахи заспокоїлися. Говорили по-своєму. Не мовчали, а по-своєму там… Потім знову зробилося тихо. І я у вічко побачив дівчину. Дуже вродливу. Ця зайшла і за якихось п’ять хвилин вийшла, вірніше, вискочила прожогом…

– Можете упізнати?

– Кого саме? Власне, усіх можу. Нічого хорошого. Птахи мовчали – погані люди.

Лейтенант кахикнув. Птахолюб усміхнувся.

– На вас я дав знак, щоб вони вам не заважали. До цього, розумієте, треба звикнути. Але ось що… Перед вашим приїздом якраз ця вродлива дівчина приходила знову… Ми на клітці зустрілися. І вона говорила по телефону. Побачила мене, побіліла. І тоді я зрозумів, що справді у квартирі напроти щось таки скоїлося.

– Вона, ця дівчина, не називала якихось імен…

– Імен? – лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля. – Так. Було одне. Дивне… Дайте згадаю… На дерево схоже, красиве таке… Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю дівчину… Ось, є… Іва.

– Ви не помиляєтесь?

– Дуже рідко. Останньою моєю помилкою була дружина, – чоловік нарешті згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому конкретну необхідність. Ось так, саме так.

Нарешті він подивився на покійну. Вродлива, як клонована, такі по Хрещатику швендяють своїми ніжками, виміряючи кубометри, кілометри до уявного щастя. Марі сиділа у кріслі і курила.

– У тебе щось є?

– Перепустки у нічний клуб «Роллі».

– Ясно. У мене теж щось є: приходило з покійною ще двоє. Десь приблизно її віку. За годину вони вийшли. Але потім прийшла дівчина. Та вийшла хвилин за п’ять. Але найцікавіше: вона сьогодні повернулася, так сказав сусід, – лейтенант пошукав сигарету.