Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Чолов’яга сидів непорушно. Потім таки подивився на лейтенанта і запитав:

– Що треба?

Вони не встигли відповісти. У Марі задзвонив телефон.

Вона покривилася, але продовжувала дивитися на чолов’ягу, потім винувато перевела погляд на лейтенанта.

– Семене, у нас убивство.

Лейтенант подивився на чоловіка.

– Ага. Починається, – сказав він.

– Давно почалося, – сказав чолов’яга і підніс пальця. – Він не піде, доки не вирішить усього.

Чомусь лейтенанту стало сумно, і все пропало: думки, що з шумом вітру вилітали з його вушних раковин, почуття, які спочатку захлеснули горло, події, що купою зайців стрибали одна через одну. А лишився один цей чоловік серед купи сміття, розвернутих труб, обідраних стін. «Чому таке паскудство стається саме тоді, коли у твоєму житті з’являється жінка і ти помічаєш якісь дрібниці: діряві шкарпетки, невипрані труси, діряві зуби?» – подумав лейтенант. А тут усе просто, наче терпугом злизало.

– Що він верзе? – сказав напарник, рибним поглядом бігаючи кімнатою, заваленою дрантям.

– Збирайся, напарнику. Візьми цього мужика у відділок. А ми з Марі на мокруху, – лейтенант перевірив «стєчкіна». – Давай, мужик, давай підіймайся. Потім поговоримо. – Знову до напарника: – Візьми йому щось пожерти, і чвертку. І гляди, щоб без самодіяльності.

– Ну ти даєш. Краще його бери на мокруху, а я посиджу в камері за чверткою.

– Давай… Давай… – якось вицвіло повторив лейтенант.

Марі приснула зі сміху. Сонце якраз посипало круглими кульками мініатюрних помаранчів. «Вона таки дійсно гарна, але у мене не стоїть на неї, хоч що утни», – вкотре за день прийшло на думку лейтенанту. «Іва, Іва, ти розбиваєш мені серце. Бля, що за думки, чому таке лізе в голову?» Собача інтуїція пропекла нутрощі, і боляче стиснулась мошонка.

– Вставай, – сказав напарник до чоловіка, але той уже збирав свій нехитрий скарб у целулоїдну торбу.

Потім лейтенант і Марі сиділи у «мазді», і періщив дощ. Спочатку дощ цідив, а потім полився.

– Більш схожий на літній, – сказала Марі.

– Ага, – лейтенант пошукав сигарети, але не знайшов.

– Ти можеш мені відповісти на запитання: чому тебе кличуть хитросраким чуркою?

– Тому що я розумний. А так батько у мене був українцем, а мати грекинею з Нікополя, потомствена козачка. Що за дурниці! – він наче прокинувся. – Ти краще скажи, чому так паскудно на душі.

– Це особисте, – сказала Марі. – Рушай.

– Ага, – сказав лейтенант.

«Мазда» стояла під перламутровою стіною дощу перед широкою вітриною кав’ярні. У цьому було щось штучне. Обидва, лейтенант і Марі, дивилися на широкий екран телевізора, де бігли люди, розквітали грибами вибухи. Пара обскубаних пальм наганяла на обох звірину нудьгу.

– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж? – спитала Марі.

– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, – лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.

– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про убивство царської сім’ї.

– Ну і що? Цар-то з його виводком – не наш. Наскільки я знаю, то накапостив він порядно, – лейтенант скривився і з хрускотом розкусив чупа-чупс.

– От і я думаю: чого в тому більше, хорошого чи поганого? Противно і жалісливо було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і дивилася, – Марі не відривалася від вітрини.

– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, – лейтенант дістав сигарету. – Щось у мене ці два дні одні релігійно-містично-історичні прибабахи.

– Поїхали. Червоний, – сказала Марі.

У кімнаті було затишно, і запах такий, який буває у дівчат від вісімнадцяти до двадцяти, з тонкою печаткою інфантильності, хоча хазяйка вже повністю провадила доросле життя. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому в нього нічого з нею не виходить, – надто розумна. Потім він несподівано, з якоюсь тугою, коли тобі не хочеться повертатися до побаченого, згадав шматок дороги: його переходила Іва, а вони стояли з Марі і намагалися намацати рацією зв’язок. А тоді він підвів голову і побачив її, із сонцем на маківці волосся. Він просто не захотів її окликнути, і йому від цього зробилося боляче, там, під серцем, а вона йшла тим боком вулиці, із сонцем у волоссі. І от зараз він чомусь думав не про справу, а про сонце у волоссі Марі на огризку стіни, про мідь волосся Іви. Але потім у нього прояснилося, але прояснилося так, наче тобі відтяли ногу чи руку, і ти ще відчуваєш біль, а на місці кінцівки бачиш порожнечу. Йшла вона якось незвично, трохи мужикувато, чи що, але тепер він зрозумів – вона чогось боялася. І він почав нишпорити кімнатою.