Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Да-а-м, – причмокнув напарник.

– Ага. Розкатав губу, – байдуже сказав лейтенант, деручись купою сміття нагору.

Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:

– Яка ляля, – він не зводив очей з жінки.

– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.

– Може, тому і заводить.

– Ага, – підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.

Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці міста.

– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, – сміялася Марі радісно.

– Пива…

– Пива…

– Остолопи. – Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя. – Наш клієнт там один. Невже нікого іншого не було…

– А у нас усе через сраку, – відповів лейтенант. – Ну і де той вольтанутий? – Він демонстративно полазив простором очима, з кислою, теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав: – Усі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.

Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець. Лейтенанту зробилося нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на тому, і подумав, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота. Саме так, ця роздратованість логічно доводила, що треба йти, і все тут.

– Не холодно тут, – промовив урочисто помічник, не відриваючись від задниці Марі.

– Он, Семене, дивись, за тією колією, – сказала Марі, стрибаючи з каменя на камінь.

Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у липні місяці.

– Ну й духотище, – повторив напарник і нарешті відвів погляд від її задниці.

– Атож, – Марі скривила непробивну гримасу канцелярської дамочки і повернула голову, труснувши міддю волосся. – Він, пане заклопотаний, має клепку в голові. Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не отоплюється. От він і влаштувався якраз на першому поверсі… До цього постійно мешкав на шостому чи дев’ятому… Нам головне – швидше його витягти і вшитися звідси, бо я почну блювати…

– Ну чому, чому все на нас, – нив напарник. – Взяли б за барки і виселили… Або сховали на хєр під цеглиняччям, якщо йому так подобається жити серед битої цегли…

– А то за гріхи тяжкі. Довго ви справу плутаєте, – сказала Марі і, розставивши руки, скочила і пішла по колії. І лейтенант вкотре подумав, яка вона гарна. Дійсно гарна, з нудьгою подумав він, намагаючись не згадувати Іву.

– Ага, – тільки того й сказав.

– Але взагалі це дивний тип, – сказала Марі, швендяючи по колії. Вона зупинилася, балансуючи руками і плечима. Очі у неї похолодніли якось, підмітив лейтенант, і нічим зараз не відрізнялися від неба. – Про нього взагалі говорять чудернацькі речі.

Лейтенант насторожився більше, зимова паморозь пішла шкірою: коли про людину багато говорять на вулиці, то це варте уваги, хоча б тому, що вулиця багато знає.

– Гаряче! – весело гукнув він, ущипнув за стегно Марі і прожогом, прискоком побіг до під’їзду дев’ятиповерхової панельки.

Коли вони знайшли його на шостому поверсі, то запал у лейтенанта раптово згас; усе його нутро зробилось якимось порожнім і самому огидним. Напевне, те ж саме відчували Марі й напарник. Було так, ніби хтось узяв і висмикнув когось другого з тебе, а той перший, недолугий, лишився в тобі. Вони, всі троє, побачили невисокого, міцно збитого чоловіка, роздягненого до пояса. Здається, на лівому лікті вгадувалося щось подібне на тату якоря, наче хто видряпав дитячою рукою. Обличчя у чоловіка знеможене, худе, колись кругле, воно лякало запалими щоками. Щось здавило боляче діафрагму, коли лейтенант побачив його очі – сірі, наче прочищена дощова вода. І він зрозумів, що ця людина, яка сиділа по-турецьки й похитувалася у зрозумілий тільки їй такт, наділена великою силою і волею. На людях лейтенант знався.

– І не думайте говорити собі: «Ми маємо отця Авраама». Кажу-бо я вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння! – виголосив чоловік таким голосом, що Марі відступилася, притиснувши руку до грудей, а лейтенанту в горлі застрягло.

– Покайтеся! – чоловік підняв догори вказівного пальця, не дивлячись на трійцю, а втупився кудись, що тим було лячно глянути. Притримуючи лівою рукою кобуру, праву тримаючи витягнутою, ніби намагаючись пальцями намацати невидимий предмет, лейтенант обійшов чоловіка ззаду, підступив до розламаного підвіконня і невідомо для чого заглянув у вікно; те, що він побачив, обдало його холодним потом. Він ляснув, як пес, зубами. Погляд упав у чорне провалля двору. Зараз він дивився вниз з велетенської висоти: люди хвилями мурах підкочували і відкочували, розсипаючись тоненькими павутинками вулиць; десь далі він побачив, як земля, краї її, загинається, наче метал від великого жару, і сяйво вицвілого кольору обіймає краї землі, міста, взагалі всього, навіть його нутрощі, нутрощі Марі та напарника. Лейтенант шпарко перевів погляд на незнайомця, вірніше, на його спину, і побачив, що той одними очима листає велетенський дорожній атлас, що висів у повітрі.