Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Він перестав говорити, тиша свистіла у вухах, наче він вирік якесь одкровення. Іві здавалося, що тисячі нажуханих і лисих буддистів, обкурившись драпу, барабанять у свої бряцкала під вікнами ресторану.

– Я давно не дівчинка, – пирхнула вона і з задоволенням хильнула чарку горілки. – Напевне, мама думає інакше… Проте давай далі…

– Ви мене невірно зрозуміли… Вам потрібно знаходити цих дівчат, умовляти чи домовлятися. Звісно, за добрі гроші. Дуже добрі гроші. Він, бачте, має своєрідний смак…

– Губа не з лопуцька, – сказала Іва, і тут у неї по-зрадницькому кольнуло під серцем, так, наче там, зліва, захолола крапелька ртуті. Ну, принаймні їй так видалося.

Незнайомець делікатно протер лівий кутик ока.

– Нема проблем, – сказала Іва. – Лишилося знайти голку в сіні і домовитися про платню. Правильно я мислю?

– Ми не образимо, – відповів незнайомець.

У цьому круглому, як чорне сонце, місці ходили ще трамваї, старезні післявоєнні мастодонти, колії різали чорний клапоть землі, безлюдний, як після напалму; вся людність тут збилася в кількох домах підозріло жовтого кольору. «Така була Борщагівка колись, а можливо, ніколи такою не була», – крізь алкогольний шум у вухах подумала Іва. Місяць осколком нічного феєрверку стирчав у фіолетовому небі. За всю ніч у нового знайомця Іви нічого не виходило. То він лизав Іві клітор, то намагався засунути їй пальця в зад, то мастурбував повислого черв’яка, та ось нарешті збудився, та так, що його кидало, наче старий холодильник, і кінчив їй між ноги. Далі він ще випив, добряче попоїв, заснув, а Іва лежала і дивилася на шматок порцелянового місяця, як сходилися і розходилися в навислому тумані чорні колії, затискуючи місто у петлю, що слабне з кожним роком. «Люди в наш час перестали багато думати, почали більше робити», – із цими думками вона і заснула.

Їй снилася і ввижалася дорога, що підіймалася догори під тремтячим, кольору цвілі небом, й Іві хотілося піднятися по тій дорозі, але вона ніяк не могла вирішити, куди ступати: перед самим її обличчям були кришталеві східці, котрі вели донизу, звідки лилася приємна музика. Іва подумала, що так співають райські птахи; але чомусь їй було моторошно і від співу, і від того, що перед нею був вибір – пройтися або спуститися. Вона навіть, як насправді, а не уві сні, розсердилася… Іва прокинулася, ще думаючи про сон; і тут виникла безглузда, здавалося б, непотрібна для неї думка: а дійсно, де знаходиться рай – вгорі чи внизу? Чи, може, для кожного – свій рай? Іва труснула головою: звідки взятися таким думкам? Іва подивилася на біле полотно світанку. Глухо бабахкали і дзвеніли колії. Їй зробилося лячно і розпачливо, порожньо, і вона, не одягаючись, подалася на кухню, загнану під євроремонт, пити каву. Підлога на кухні викладена білими і чорними кахлями, під шахи. На столі стояв апарат для приготування кави. Так, десь на штуки три зелених, вирішила вона про себе. Іва скривила пичку і запитала про себе: що вона тут у біса робить? Але наразі усмішка освітила її обличчя. Усе складається: чого просиш, завжди буде, але тільки як? Іва сьорбнула запашної французької кави.

Палуба скрипіла і вила під вітром. Тут, у цих місцях, річка нагадувала розтоплений свинець; тут не видно, як вона широким горлом ковтає білий пух вітрильників, острови, головне – місто не шипіло шинами, не дряпалося догори. Різнобарвні парасольки билися під теплим вітром, і майору приємно ряботіло в очах. Вітер ворушив лацкани піджака, скрипіли підбори команди, губилися голоси. За баржею, що, наче древній шлюп, лежала черевом на воді біля берега, білими захололими хвилями піднімався пісок. Пісок білий і чистий, його навозили з-під Ржевська, здається, таке є містечко, – думав майор, – а могли б і з Африки, із Сахари, чому б ні, благо грошей вистачає. Небо блищало чистою синьою порцеляною. Саме так воно повинно і бути, як він і замислив. Життя належить спритним, і від цього нікуди дітися. Щастя і нещастя належать таким, як він. Тут у нього покислішало в роті: а що робити з цією дуркою Ладою? Гм, столична хвойда з претензіями сільської дурки, котра, окрім клубу з гармошкою, нічого у житті не бачила. Він знав, що в житті усим зобов’язаний собі, а не їй, не її батькам, дідам, що походжали довгими коридорами із запахом паркетної мастики, паперів з доносами. Але пізніше, за годину десь, до майора дійшло, що він вчинив дурне, коли згадав Ладу.

І в каюті за коньяком з лимонами, і на містку, і на палубі, чекаючи на дівчину, пручись з головою у притрушене золотим пилом очікування, він упіймав себе на тому, що думає про дружину з такою гарячністю, що ладен убити її, утопити її, знищити слід її, аби тільки вона виселилася з його натомлених роками мізків. А потім прийшла дівчина. Всі шлюзи відкрилися, і спочатку хлинуло з усіх боків приємне тепло, заповнюючи лакуни, обезводнені й поруйновані. Майор кинув на дівчину погляд, що скидався на погляд школяра, який сором’язливо нашкодив. Тут же перевів очі на свинцеву рівну воду, і зіниці шкодливо забігали, намагаючись вчепитися бодай за щось. Майор набрав у легені повітря і знову подивився на дівчину. Цього разу він вивчав її. У неї пшеничні вії. Майор подався вперед, і складка на животі перекотилася, боляче шпигонуло у пах. «Мабуть, грижа», – подумав майор і подивився у чисті порцелянові, ясні, майже тобі полудневе небо, очі дівчини. Вона високого зросту. З-під куцої спідниці виростали стрункі ноги, трохи підліткові, але вже покриті дорослим жирком. Майор облизнув губи.