Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Розказуй і не мути, – уставився тепер м’яким і добрим поглядом вибалушених очей на Мотиля.

Приймач знову озвався. Голос, густий і приємний, такий зазвичай подобається жінкам, заявив, що комета наблизилася от настільки-то до нашої Сонячної системи. Лейтенант засопів носом і вилупився на приймач. Покрутив ручку, але нічого: голос продовжував касандрувати, хоч ти його вбий.

– Так і того разу було, – сказав Мотиль, і рот у нього залишився розкритим: йому дуже кортіло пива, але він не наважувався прикластися до пляшки, наче вона могла відгризти його губи. Потім лейтенант оглух, так, наче між ним і Мотилем простір повільно, але впевнено залили олією. Він вимірював поглядом Мотиля, і не міг бачити, і не міг розуміти, що очі у нього стають чистими і прозорими, чистіше проточної води. Очі його вивчали Мотиля з однієї причини, намагаючись перетнути чи розірвати зв’язок Мотиля з Івою. Вони, напевне, однолітки, гадав він, рік чи два різниці; його мозок вибухав болісним роєм нейронів, що торохкотіли у черепушці: нічого не може бути спільного, окрім часу, а час – неможлива річ. Час не купиш і не пристрелиш зі «стєчкіна».

– А потім прийшов він… – не вгавав Мотиль. – Він зайшов, подивився на оту стіну… піди сам подивись… Коли відійшов, там була п’ятірня і дві сині лінії…

Лейтенант підійшов і подивився на стіну. Дійсно, майже уполовину стіни грубо, мов дитячою рукою, була намальована п’ятірня з двома синіми лініями.

– Це мені нічого не говорить, – сказав він швидше для себе.

Білий пісок хвилями підлизував синє небо. Кричали чайки, ламаними лініями панахаючи синьку. Він розуміє, що у чайках є щось безлике і від того притягальне, аж до того, що починається бардак у голові. Баржа горбатим динозавром лежить на березі. Саме це йому і подобається. Ось усе це йому подобається. Порожнеча, чистота і простір, який треба заповнити. Чайок носило чорно-білим попелом. Майор розуміє, що від нього хоче той внутрішній, нині застиглий, а підвечір’ям його уяву і його непрожитий простір заповнять бутони нерозпущених троянд. Завтра вони розпустяться на повну силу, покриті росою юності, і сама безкінечність життя потече срібними річками з усіх кінців світу, і їх ніхто не зупинить. Робітники натягували троси, їхні штани лопотіли на вітру, пропечені сонцем обличчя, поорані зморшками, шерехаті руки – це відлуння смерті. Скоро прийде їхній час, але його час ніколи не прийде, коли він знає, чим жити. Паскудне змарноване життя, і не заради якихось принципів, а просто тому, що ти ідіот і народився не в тому місці, не в той час, і кеби у тебе вистачило тільки на те, щоб затягнути у кущі дурнувату маньку з паскудним запахом вульви. Для них ніколи не настане завтра, бо завтра – у натягнутих жилах, схололій крові, імпотенції. Він сів і поїхав берегом. Мовчки, облизуючи раз по раз губи і міряючи білу косу піску задоволеним поглядом, наче вона і справді належить тобі…

Майор прокидається, втягуючи ніздрями запах іхтіоли, хлорки, і тупий біль відступає до самого черепа. Він хоче заплющити очі, але стіни зараз нагадують холодець, де позастрягали всілякі речі, живі істоти, цілі квартали, ба навіть події, і він хоче крикнути, але тут перед ним починає розширюватися велетенська чорна дірка, схожа на трубу. І він стоїть на ногах, зовсім маленький, у чорному просторі, але він знає, що це велетенська труба, яка нагадує вушну раковину, і на душі у нього печаль, сум і страх.

Іва витягла сідішку і провела пальцем у повітрі; вона провела уявну лінію, так роблять люди, які або взагалі не знають, що робити, або яким нудно. Іва повторила рух, пропускаючи крізь пальці проміння, і сонце порівняло верх і низ долонь. Зверху вони були засмаглі. Вона про щось згадала, й у кутиках рота збіглися зморшки. Викрутивши кисть проти сонця, вона проробила якесь фантастичне па і, замість очікуваного, щоб повернути невідомому і невидимому спостерігачу руку на звичне місце, віртуозно витягнула сигарету з пачки і закурила, різко клацнувши «зіппо». Її старання виявилися не марними. Парочка у кафе засміялася. Вона усміхнулася їм у відповідь вишневими очима, світлими проти вітрини, темними в глибині кав’ярні. Іва безтурботно, по-котячому обіперлася підборіддям на долоню.

Іву помітив ще один чоловік. Іва саме займалася сідішкою, коли той чоловік, у важкому дорогому костюмі, шістсотдоларових черевиках, з крутим розмахом плечей і обличчям, яке зараз співпадало своїм виразом з паскудною зимовою погодою за вікнами, підійшов до неї. Іва, похитуючи головою, глянула одним оком на чоловіка, по заслузі оцінивши прикид, але на обличчі так і не зупинилася; Іва була саме з тих дівчат, яких цікавлять обличчя. Нічого у тому обличчі вона не знайшла. Але вона затримала на чоловікові свій нерухомий погляд: запах дорогих, солодкавих парфумів, зовсім не вишуканих, а, навпаки, противних. Вона повела головою, ледь помітно, вліво, праворуч, – так жінки донюхуються до чужого запаху, до чужого, до іншого життя. Чоловік упіймав, мов підсік, її порух і, усміхнувшись досить приємною, як для пластмасового лиця, усмішкою, сказав: