Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Саме так, – єхидно хмикнула Іва і колупнула морозиво, але цього разу не так упевнено. Над містом розтяглася сіра хмара, і видно було, як над тією половиною міста сипле сніг. «Зараз зникнуть красиві будинки, красиві люди», – з сумом подумала Іва.

– Не смійтеся, – сказав незнайомець. – Я давно слідкую за вами.

– Ти сутенер? – спокійно сказала Іва і кліпнула на нього вишневими очима. Непомітно потягнула ніздрями повітря. Від незнайомця йшов густий принадливий запах. По її очах незнайомець здогадався, що вона його з кимось порівнює.

– Гаразд. Я не сутенер. Це точно. Наскільки мені відомо, ви навчаєтеся в інституті культури, підпрацьовуєте медсестрою, знаєте чотири мови, любите фотографувати і мрієте зніматися в кіно? Чи не так? – він глянув на неї так, наче дивився крізь графин з водою.

– Ну, – Іва швиденько забовтала ложечкою морозиво.

– Вічнозелений травень, кохання, щастя… Незважаючи на ваш здоровий цинізм, ви таки ймете віру цим дурницям, – сказав незнайомець.

– Їй-бо, ти таки мене клеїш, – грубо сказала Іва і підкурила «зіппо» сигарету.

Надворі пішов сніг. Повалив, як у велетенську діру. Вони, чоловік і дівчина, разом якусь мить дивилися на сніг, потім повернули голови, де тріщало від десятка звуків, кольорів, світла; молодь пересувалася між столиками, пхаючи один одному конспекти, зошити, CD-диски.

– Ти-то сам у що віриш?

Незнайомець схрестив пальці на руках, і його обличчям пройшла добродушна усмішка, яка, здавалося, існувала десь поряд з його фізіономією.

– Я теж вірю у ці штуки. Але нічого безкоштовно не буває. Усе це треба заробити, – незнайомець ще раз окинув оком строкату молодь. – Ось так буває: здається, що зараз весь світ лягає тобі під ноги і ніколи нічого не кінчиться, – не дивлячись на Іву, сказав незнайомець. Він поворухнувся, й Іва вловила приємні запахи, добротні запахи, і мороз поліз у неї попід шкірою. Такий запах йшов від батька і від першого мужчини. Незатишний світ стінами зближував їх.

– Що ти пропонуєш? – сказала Іва і впусту клацнула запальничкою.

Сніг перестав, і вихрове небо чистило дахи.

– Красиво, – сказала Іва.

– Так, – погодився незнайомець.

– Ну, так чого ти від мене, папік, хочеш? – Очі Іви насторожилися; погляд у неї зробився жорстким, як у гончої перед забігом. Крихти наївності ледь-ледь бовталися на дні.

– Значить… Власне, давайте зараз пройдемося…

– Ось цією вулицею, – Іва ткнула пальцем.

– Хоча б і цією, – сказав незнайомець і спробував ще раз усміхнутися.

Вони вийшли на вулицю. Було волого і стискало легені, а можливо, то тільки Іві видалося. З будинку Вертінського злетіли чорним лушпинням ворони. Іва навіть здивувалася. Галасуючи, гублячи сизо-чорне пір’я, ворони пролетіли над їхніми головами.

– Чорні плакальниці, – сплюнув під ноги незнайомець.

Іві це не сподобалося. У бронзовому передвечірньому світлі він змахував на мужичка-колгоспника, якого хтось жартома одягнув у дорогий костюм. Жартом зараз видавалося саме життя. Не інакше, життя видається тобі жартом: Іві зробилося бридко і сумно. Так, начебто вона знала, чим закінчиться розмова. Незнайомець закурив сигарету, супер-легку, з приємним запахом справжнього тютюну.

– Давайте зайдемо до людського закладу і трохи вип’ємо?

Іва підняла плечі, і це могло означати що завгодно. Отже, вони йшли перламутровим містом, де хмари лягали на дахи попелом вічності. Вона відчула себе затишно, навіть почала збуджуватися, поволі відпускаючи себе в іншу пригоду, як в інший світ. Вона не чіплялася за думку, що попередній настрій згорів, лишивши одне клоччя. У ресторані з якоюсь чудернацькою назвою, в ірисового кольору тінях незнайомець знову надувся до імпозантної величини, й Іва у відповідь на його саблезубу посмішку навіть почала й сама усміхатися. Дійсно він умів жити круто – червона і чорна ікра, заливна риба, трюфелі і таке інше. Добротно і чинно, напевне, так вечеряли купчики у давнішні часи, коли на місці троїцьких бань був ринок, і туди приїздили на верблюдах. Потім стало якось зовсім тихо. І незнайомець зовсім по-дружньому, із запітнілою чаркою водочки сказав їй:

– Ось, Іво, у чому справа. Одному чоловіку, скажімо, моєму босу, потрібні дівчата. Прошу не перебивати. Дівчата усім, хто не голубий, потрібні. Не думайте, що це якісь публічні гульбища, трахання у всі можливі і неможливі дірки, і це не куположне злягання псевдохіпівських комун, де всі лигаються, як макаки. Йому потрібні цнотливі, незаймані тобто.