Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

І тут у майора поповзла палуба з-під ніг; чи його помчало по палубі, так, що аж закинуло голову, і хмари порцеляновим горохом заторохкотіли лисиною. Відтак він поїхав паркетом свого дому, слухаючи, як з тріском прочиняються двері. Вибіг десятилітній Русланчик і закричав крізь усі зали та кімнати: «Мамо, мамо, де мої трусики…» Від цього майора кидонуло в піт, і він гаркнув: «Ладо, чому він так у тебе говорить!» А Лада сиділа на біде і листала глянсований чорно-білий часопис для геїв. Вона була гола й дуже вродлива з незворушним обличчям і алебастровою зачіскою. Лада підвела обличчя і щось сказала. Що, майор розібрати не зміг, бо слова загули, як у діжі. І його знову потягло блискучим начищеним паркетом повз гавкаючі двері, і ось він втягнув з насолодою у легені густе річкове повітря. І не лише. Дівчина стояла, широко розставивши ноги. Вона повністю роздягнена. Невеликі груди, плаский живіт, м’який випнутий лобок виголений, задок круглий і міцний, як у дорослої жінки, але трохи кутастий, як у незайманих. Майор сковтнув слину. Посадив дівчину у крісло, розвів ноги: одну закинув на ліве бильце, другу – на праве.

– А зараз розведи губки, – сказав він.

Дівчина слухняно, але опустивши додолу порцелянові очі, делікатно розвела пальчиками сороміцькі губи. Майор поліз у матню, намацав скуйовдженого черв’яка і почав мастурбувати. Потім щось тріснуло у його голові, і майора знову понесло залами та вітальнями, передніми, кухнями, доки він не побачив ліпленої стелі з крилатими бронзовими херувимчиками, що дзюрили і напинали луки.

Вони, Лада і майор, сиділи за великим червоного дерева круглим столом. Напроти одне одного. Майор у чорній гаптованій сорочці, з комірцем під саме горло, Лада непорушна, зі своєю алебастровою зачіскою, яку, здавалося, ані вітер не зрушить, ані бомбардування арабами столиці; одягнена в пацанячу майку, що відкривала живіт, і такого ж фасону і крою джинси з драними колінами.

– Ти виховаєш з нього гомика, – виразно, майже по-скла-дах сказав майор.

Лада дивилася у вікно. Потім на телевізор, що затуляв усю стіну. Вона увімкнула телевізор і перевела безпристрасне обличчя на екран.

– Не розумію, чому ти не хочеш, щоб він товаришував з Віктором? Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.

– Блядь, що ти говориш…

– Зараз легше прожити голубим, – сказала Лада таким тоном, наче нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.

На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної помади губами витягувала з-під нього судно.

– Де я? – запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.

Лейтенант і його напарник перелазили через купу битої цегли. Напарник дряпався через весь цей індастріал зі спритністю навченої циркової мавпи. Лейтенант ледь устигав за ним.

– Холера, ну ніяк не дадуть зайнятися ділом, – завів напарник. – Тільки почнеш, а тут якийсь божевільний звалиться, як… ну… словом, на голову…

– Просто мана якась, – спробував пожартувати лейтенант.

На горішніх поверхах одноманітних панельок, що нагадували безладне накопичення картонних ящиків, хтось увімкнув музику. Реп.

– Здорово, – прогугнявив напарник. – Де він окопався?

Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, сніг і багнюку. Лишався один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками трави. Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не прорвалася, і скрізь ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків, і ще стояв якийсь нудотний та солодкавий запах спорожнілого міста; напрошувалася абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.

– Марія там? – швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав.

Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим і кирпатим носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або кілера-одинака.

– Марі, – поправив його лейтенант і когось намацав очима.

І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, справді було вражаючим. На високому, під укіс зрізаному, як хворий зуб, уступі, на самій верхівці, стояла жінка у джинсовому костюмі, з доладною і міцною фігурою, і сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її волосся. Дійсно вона красива, – так собі вирішив лейтенант, але одна лише думка про Іву, і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі побачила і помахала, стрибаючи на огризку стіни.