Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Майора підмулило. Щось крикнуло голосно. Його знайомили з кремезним чолов’ягою, з низьким лобом, але з розумними і хитрими очима. Майже як на дитячій світлині вождя світової революції. Міністр сказав, що це діловий партнер. Їм треба обговорити справи. Лада захникала, але він її відсторонив і зрозумів, що нічого знову не вийде. Проте після довгої розмови з підприємцем і міністрами майор побачив дещо інше. Це дещо інше заставило його подумати трохи інакше про їхні стосунки, котрих давно не було. Те, що Ладу натягував нігер, нічого не викликало; навіть відраза не торкнулася його губ. Але його здивувала незаймано-чиста шкіра проти синьо-чорної, чорний прутень розшиває ніжні пелюстки сороміцьких губ, а очі у Лади порцеляново чисті, голова закинута назад, і нічого. Ніякої тобі паскудної пристрасті, ані в нього, ані в неї, тільки негр сопе і щось ґелґоче своєю тарабарською мовою.

Майор облизнув губи, обітер піт хусточкою, тричі, до сухого. Потім він прогулявся палубою. Пройшов крізь натовп андрогінних підлітків, яких не зрозумієш – під кайфом вони чи народилися дебілами; він замовив випити, обітер і лизнув губи, взяв склянку в руки і почав спостерігати за рухливими і прямими тілами молодих людей: за дівчатами з видовженими обличчями і поглядами, що нагадували коров’ячі, юнаками із зализаними зачісками, пещеними по-жіночому обличчями. Галогенне яскраве світло додавало чогось потойбічного, так, що майору звело кишки. І відтак він опинився у гальюні. Піт котився з нього градом. Майор видавлював із свого кишечника лайно, повторюючи про себе: «Краще б уже ти, суко, їбалася з собакою! Краще б ти, суко, їбалася з собакою!», хоча запитай хто у нього про останнє, то він неодмінно б і точно, наче шаман, визначив, що там гуляв не лише собачий член. Його зачіпало щось інше. А саме: цілковита невизначеність того, що це колись скінчиться, і скінчиться задовго до їхнього кінця; тоді що далі? Ось в чому виникло питання.

Чорна дірка ілюмінатора пробивала напівморок гальюна. Майор видавив із себе ковбасу, і йому зробилося легше. Але тут у нього просвітліло в голові. На півметра угорі хтось вивів олівцем: «Даю в очко». Поруч номер телефону. Майор перебив його на мобілку і повернувся до андрогінних підлітків, наче зрозумівши всю суть космічних обертів власного життя. Так у далеких дюнах з’явилася подовбана іржава баржа. Але зараз він лежав у напівмороці палати і ставив собі питання: у кого він просив; саме у кого. І він боявся глянути на срібну лампочку. Лампочка поморгала і голосно луснула. Майор підвів голову, і його круглим селянським лобом човгали замшеві білі хмари.

Бармен провів парочку до столика. Йому кортіло щось сказати, але, як людина бувала, він волів бути глухонімим. Проте нагнувся і покрутив ручку у приймача. Окрім шкабарчання, ніхто нічого не почув. Лейтенант сів напроти виходу. Чисто професійна звичка. Мотиль накинувся на пиво і горішки. Можна було здогадатися із сонних і кислих облич, що тут нудьга. У пацанів із сусіднього столика відразу настовбурчилися загривки. Лейтенант завбачливо показав кобуру пістолета. І все затихло. Хрипів роздовбаний приймач, Мотиль сьорбав пиво. Але при всьому при тому стояла тиша, від якої дохли мухи. Здається так це називається, подумав кисло лейтенант.

– Давай розповідай.

Мотиль було розкрив рота, зручно вмостившись на стільці, як несподівано усіх почало щось дратувати. Шумом хвиль захилиталися голови. Мотиль сидів, розкривши рота, і що більше тривала тиша, то більше западали очні яблука в його череп. На скроні билася синя жилка. Вона видалася лейтенанту непристойною. Швидше це має бути у жінок, а не у пацанюри з недоумкуватим поглядом. Мовчав приймач. І саме ця обставина насторожила лейтенанта найбільше. Нарешті з приймача пішов приємний і густий баритон, який сповіщав про те, що на Землю мчить комета. І що швидше за все такого-то року вона торохне в Землю і рознесе її на друзки.

– Нічого собі, – сказав хтось, і всі покотилися від реготу.

Лейтенант уважно слухав. Він не був містиком, але відразу його чомусь занудило. Як і кожен з його професії, він досить неприязно ставився до таких речей. Він просто до свисту в зубах ненавидів подібні витівки. Притримуючи кобуру на боці, він встав і підійшов до барної стійки.

– Це ти придумав, сукин син, – сказав він барменові.

– Звали. Можеш забрати це ренжиляччя, – бармен підсунув лейтенанту приймача.

Лейтенант повернувся на місце, сів, рипнувши шкірянкою, і німим, майже гранітним поглядом уставився на Мотиля. Але щось не складалося. Дурнувато і тупо не складалося. Він би міг подумати, що у його житті не завжди щось таки гладко складалося, але інтуїція підказувала, що цього разу все дійсно було не так.