Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Може, сусід помилився? – сказала Марі і простягнула йому пачку з сигаретами.

– Ні.

– Ні? Звідки у тебе така прозорливість?

– Тому що я теж її бачив, коли вона переходила дорогу біля будинку. Здається, бачив, як виходила з під’їзду, – сказав лейтенант.

– Щось…

– Я її знаю… Навіть добре знаю… Ось треба пробити цей телефон… – і він подивився благально на Марі.

І тут у неї забринькала мобілка, не рація, а мобілка, і лейтенант знову глянув на неї благальним поглядом.

– Алло. Що, знайшлася ще одна рука? Ха. І дві ноги з тулубом, і голова? Чудово…

– Ага. Зрозуміло. У нас ще один жмур, і цього разу цей покійник – синаш нашого майора. Пора погомоніти з його коханцем. Я не збираюся пертися на цей глухар, – загарчав лейтенант.

Внизу розтопленим брудним свинцем повзла автострада, ще нижче лежали килимом вогні передмістя, і він думав: а чому в нас усе так виходить, що там ось теж живуть люди, і вони тягнуть своє життя, як собака з перебитим хребтом. Нічого особливого, світ множиться на наших стражданнях, інакше не може бути. Вогні передмістя запльовувалися десь у ярах. Лейтенант думав, що душа у нього облупилася і перестала заживати відтоді, коли його покинула дружина, з білим алебастровим обличчям, таким білим, що страшно було подумати. І тут лейтенанта сіпнуло: холера, така ж шкіра у покійниці майора. Марі поклала руку на його плече. Лейтенант повільно повернув голову до неї, блиснувши проти пливуна автостради воловим оком.

– Поїхали, – сказала Марі.

І він натиснув на газ, щоб не чути жіночого базікання, краще слухати, як від швидкості рветься двигун. Але біля метро він різко загальмував, кислим поглядом побитого пса подивився на Марі.

– Слухай, їдь туди сама. А я на таксі або метро у спецуправу, – сказав він, відчинив дверцята і напевне знав, що Марі дивиться йому у спину і не думає рушати. Він таки обернувся, наткнувся на двоє блискучих очей, з безкінечною печаллю, яку, напевне, у жінки можуть вичитати убивці і ті, котрі працюють поруч зі смертю. Лейтенант махнув рукою, усміхнувся. І подумав, що у неї рівні, крупні, саме крупні, а не великі зуби. Але цього разу він таки надовго затримав у собі думку про Марі.

Кілька хвилин він ловив таксі. Пішов сніг. Під ліхтарем зібралися купи тіней і ворушилися настільки матеріально, що лейтенант струснув головою. Таксі не було, і він спустився до метро. Кольору розбавленого слиною тютюну стійбище – ось чим для нього видалося зараз метро. Лейтенант подумав повернути, але настрій потоком тягнув його вниз. У вагоні під рипіння лавок, скла, внюхуючись у дивні запахи, вивітрілі й ні, він почав спостерігати за дівчиною. Ось ця б тобі підійшла, подумав лейтенант, але їй чотирнадцять років. Дитяча зачіска, довгі ноги стриміли з-під чорної плісированої спідниці. Вона діставала з пакетика урюк, відкушувала по шматочку і їла. Руки у неї подряпані, видно, що дівчина не перестає бавитися зі своїм котом. Або кицькою, – хмикнув про себе лейтенант. Скоро ти дійсно будеш задивлятися на таких. Від цієї перетрушеної попелом і тальком банальності він засміявся і хилитнув головою. Він уже був обернув голову, як підняв її так, що затріщали шийні хребці. Лейтенант дійсно побачив його.

Власне, це був той чоловік, про якого розповідав малий вуркаган, потім Іва, головне, про нього говорила Іва. І це основне. Він просто знав, що давно, наче з самого народження, знає і шукає цього чоловіка. Але і це не виявилося для нього головним. Головним було те, що він бачив його обличчя, і він запам’ятає це обличчя назавжди. Але за цим прийшла дуже швидка, як вагон, що злетів з рейок, і прозора думка: там нема чого запам’ятовувати. Очі у нього зробилися вузькими і тонкими, замацали простір, вишукуючи шпаринку, прищ на обличчі чоловіка. Але не було за що вчепитися. Широке обличчя, з різкими вольовими лініями, широка щелепа, чистий лоб, який не видавав нічого про інтелект чи про його відсутність. Саме так: там лежала загадка, від якої віяло дикими і древніми пісками; ордища чужих почуттів і думок пролетіли із вжиканням металевих ос біля вуха. Лейтенант без страху, як і всі менти, подивився в очі чоловіка. Нормальні очі, от колір визначити важко, саме важко, і то, напевне, винувате це гівняне світло.

У незнайомця не заворушився жоден м’яз. Тут лейтенанта струснуло, наче током. Чоловік усміхнувся йому на всі тридцять два білих і здорових зуба. На цьому лейтенант знався. Костюм на ньому дорогий, той, хто носить його, ніколи у метро не їздить. На пальці перстень з каменем, напевне, коштовним; вірніше, камінь складався з двох половинок. Однієї червоної, другої синьої. Лейтенант ще хотів вловити щось незвичне у цій посмішці, але, на подив, так нічого й не знайшов. І тільки він наважився діяти, як двері розчахнулися і чоловік, наче у привітальному жесті, з натяком на прощання, підвів руку і вийшов на зупинці. Там, де він стояв, лейтенант на стіні побачив дві сині смуги. Лейтенант проїхав ще одну зупинку. Ця найкоротша. І тут він послухався. Саме так: він послухався чийогось позову, чи крику, чи наказу. Двері вже майже зачинялися, коли він рвонувся з місця, проскочив у щілину.