Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Світло було неяскравим. Це нагадало Іві дитячі походеньки, дитячі хитрощі, перші сексуальні дурощі. На екрані бігали зелені й сині гуманоїди. Вона курила в ліжку. Ця неприємність – тільки вона курила в ліжку, ніхто більше. Її потягнуло, відразу од живота. Іва сіла поруч. Вона нахилилася низько, над самими губами Лінди. Лінда важко потягнулася до Іви, торкнувши пальцями соска. Іва притиснула плечі, сама дивуючись, як воно виходить легко. Іва сказала:

– Ти хочеш… Хочеш…

– Так… Люба… Мила…

Іва нахилилася близько і лизнула губи Лінди. Іві зробилося ніяково. І вона дала Лінді ляпаса. З усього маху. На витягнуту руку. Лінда мотнула головою, стулила ноги.

– Якого хєра! – закричала вона.

– Чого тобі не вистачає? Одягнися, сука, – спокійно сказала Іва.

– Хто ти така! Сучка недотрахана. Ти чого від мене хочеш? Чого чіпляєшся? – Лінда захникала.

Іва дивилася на її животик, і в голові стояв чад. На вулиці пішов дощ. Вона враз уявила темряву і дощ. Їй зробилося противно, самотньо, і вона розуміла, що безглуздо щось нині вирішувати.

– Я поїхала додому, – сказала Іва.

– А мені що накажеш робити? – занила Лінда.

Іва відзначила, що вона гарна, по-наївному, по-дурному, і у ній дійсно є щось таке пацаняче, але водночас жіноче. Їй зробилося шкода Лінду, але потім жаль швидко змінився на відразу. Іва лягла на диван, поруч Лінди, і відразу зрозуміла, що сьогодні вона нікуди не поїде. Баржу хилитало на хвилях. Несподівано вона відчула спокій, байдужий і теплий, наче ти знаходишся в обіймах коханого чоловіка. Саме про це зараз Іва не хотіла думати. Потім її знову почала дратувати Лінда. Але вона поклала руку на її животик. Теплий, пружний пупсячий животик.

– Поцілуй мене, – попросила Лінда.

– Вгамуйся, – спокійно сказала Іва, прийняла руку і почала спостерігати, як золотим трикутником ворушиться портьєра.

– Якщо вони не з’являться до дванадцяти, нам треба тікати… Тікати світ за очі…

– Хм, тобі легко говорити. У тебе нема роботи. Нема того, що я роками підіймала, камінь за каменем, – пронила Лінда, й Іві вкотре зробилося її шкода.

Воно то й справді: впливові друзі, вечірки, прийоми, кожен день на екрані, й мільйони мріють запхнути у неї свою штуку. А ця дурнувата сучка поміняла шило на мило. Ось так, не інакше. Вона потягнула Лінду до себе і стиснула горло пальцями. Лінда спочатку не пручалася, але нарешті до неї дійшло, і вона спробувала цапнути кігтиками Іву по обличчю. Потім Лінда забила ногами. Вона відштовхнула нарешті Іву і навкарачки подалася до виходу. Іва підвелася і з усього маху ударила ногою у звисаючий живіт Лінди. Лінда квакнула жабкою, перевернулася й упала на спину.

– Не треба! Не треба! Не треба! – Лінда не благала, а верещала.

Іва спокійно роззирнулася і пішла до вікна. На столику взяла важку бронзову попільничку: дві німфи злилися в пристрасному поцілунку. Це ж таке треба, – подумалося Іві. Вона гепнула Лінду по голові попільницею. Лінда затихла відразу. Але Іва для годиться лупонула ще кілька разів. Заглянула в осклілі очі Лінди, потім сіла, закурила і стала на щось чекати.

Напевне, марево пожежі побачили всі. Напарник біг за Марі упродовж берега, і чорна вода у Дніпрі видавалася йому смолою. Вони проскочили чагарник, потім мокру і в’язку галявину, вийшли на вкатану трасу, яку ще кілька років тому ніхто не бачив. Напарник зупинився, зігнувшись і обіпершись долонями в коліна. Палала баржа, і вода навколо кипіла. Нічого особливого: або черговий притон, або ще щось. Вони, напевне, запізнилися. Аби вони були трохи більш здогадливими, то цього б, звісно, могло не статися.

– Викликай пожежників, нам тут робити нема чого, – сказав він.

– Так. Викликай пожежників, – повторила Марі.

Лейтенант побачив малинові спалахи. Він, напевне, про щось здогадався, але сонний настрій плюс довгий лікарняний коридор не давали вволю подумати. Він зараз думав про Величка, про майора, про карлика і про Іву. Найбільше він не хотів думати про Іву. Про красиву, з тонкою талією, круглою задницею, прямою спиною і вишневим поглядом. У Величка серцевий напад. Пробувши півдоби за ґратами, він вигадав, що його найменше – розстріляють. Але зараз заспокоївся і завис між смертю, інфарктом та мікроінсультом.

– Доброго вечора, капітане. У мене для вас неприємна новина. Знайшли Руслана. Мертвого, – сказав він і сів поруч.

Величко не злякався, здавалося, його просто відпустило. Нарешті проблема, яка його мучила, відійшла, і зараз можна насолоджуватися своїм горем. Щось таке прочитав лейтенант у капітана на обличчі.