Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Я просто мокрію, коли бачу теракти. Знаю, що це погано, але нічого вдіяти не можу. Це не по-божому. Ну… – Магріб допив коктейль.

– Слухай, ти говориш, як баба, – пробурчав Русланчик.

– Як саме?

– Ти мислиш, як баба. Баба, яка хоче, але не має дітей. Баба, яка, тільки припече, звертається до Бога. Ти розумієш про що я, Магрібчику?

– Ти злий. Нічого погано в тому нема, що я мокрію. І нічого поганого нема в тому, що я говорю про Бога. Що в тому поганого? Що я такий, як не всі, Русланчику? В цьому я вбачаю теж Божий промисел.

– Я не вірю. Розумієш, усе це байки. Міфи. Красиві, але міфи. Але якщо це заборонене Богом, то не варто кричати до Нього з того боку вулиці.

– Невже ти думаєш, що я таким чином посягнув на божественне? Я скуштував забороненого плоду? О, не будь таким жорстоким. – Магріб уже ледь не плакав.

– Слушна думка. Треба записати це. Ти розумний, Магрібчику. Тобі дійсно треба дитину, і хлопчика, щоб взував тебе зранку. – Руслан покликав офіціантку. – Ще чаю.

– М’ятного? – перепитала офіціантка з хлопчачою зачіскою і блискучими очима.

– Так.

Підлітки виклично подивилися з того боку. Руслан зрозумів, що його впізнали, і розправив плечі, непомітно розстебнувши ґудзика на грудях. Магріб втупився у нього очима і засовався на стільці.

– Ти спиш, Магрібчику. Ти нічого не бачиш. Ти живеш мріями.

– А що ти тоді скажеш, що Бог і сатана – це дві дії однієї особи? – Магріб облизнув губи.

Підлітки зашуміли, але тут же напружилися, зробилися тихі, тільки обличчя безликими блідими плямами висіли у затишному бурштиновому мороці кав’ярні. Але і сам затишок звітрів. Важка і сперта тиша. Тільки зараз Руслан і Магріб побачили людину, що сиділа у кутку, під в’юнками, квітами барвінку і мімозами. Не можна було сказати, що чоловік ховався. Він щось пив, склавши руки, важкі і грубі, такі бувають у артистів та спортсменів, руки з великими ґулями на кісточках. Можна було розгледіти руки, одяг доброго ручного крою, але не обличчя. Тиша заткнула горлянки навіть золотистим папужкам. Магріб втягнув голову в плечі. Чоловік підвівся і пройшов світлі квадрати світла. Гучний ляпас, неймовірної сили, запхнув Русланчика під стійку. За час цього польоту його рожеві штани злетіли ледь не до колін. Магріба чоловік підняв двома зігнутими пальцями за коміра. Ляпас всунув Магріба у туалетну кімнату.

– Це тільки попередження. Ку-ку, ку-ку, – сказав чоловік і пішов так само швидко, як і виник.

– Топтун, – хрипло сказала дівчина, з шумом посмоктуючи мундштук.

Коли вони зійшлися, Руслан і Магріб, до свого столика, то в обох на обличчі були сліди з п’ятірнями. Дві сині смужки розрізали сліди.

– Що це? – пропищав Магріб.

– Аби я був віруючим, то сказав би, що це знак, – і Руслан спробував розсміятися.

А потім вони враз заспокоїлися. Тільки не розмовляли, а дивилися на екран телевізора. Обличчя блищали від поту. На екрані пропливав широкою духмяною рікою бразильський карнавал. Засмаглі оголені юнаки з білими пухнастими крилами гнучко вихляли тілами. Очі у них волові, теплі, солодкі тихі погляди. Поруч жінки трусили грудьми, викидаючи в повітря серпантин, і закликали публіку до себе.

– Прекрасні, прекрасні, – забелькотів Русланчик.

– Фі. Ти завжди вирізнявся паскудним смаком і тривіальною мораллю, – зафурчав, наче кіт, Магріб.

– Якою…

– Тривіальною.

– Блін, нам тільки-но ні за що ні про що надавали по пиці, а ти сидиш і мудруєш, – сердито огризнувся Руслан.

– Глянь, що твориться! Русланчику, куди котиться світ? Ти не знаєш, куди котиться мораль на цій планеті? Я за тероризм. Я навіть схиляюся на те, щоби тут, у цій кав’ярні, відкрити осередок. Що ти на мене цикаєш! Дістанемо стінгери, базуки, автомати, з тими, патронами. Це справді божественно, коли червоний з чорними підпалинами язик вогню облизує небо… Тисячі цих жертв, цих заблудлих овець людського стада тикаються у мильному жаху… Прелєсно. Бах! І все, закінчилися їхні туалетні трагедії.

– Добре. Побалакали. Мені пора, – Руслан потер щоку.

– У тебе бракує мужності, – Магріб плакав, щоки у нього трусилися, його куці пальчики розтирали соплі і сльози.

Руслан, поплескавши його по плечі, вийшов на вулицю. Трусив м’який сніжок. Мороз трохи пересівся, але охоти зараз їхати до Величка у нього не було. От блядь, навіть весело подумав він, два содоміти рятують світ від всесвітньої глобалізації. Про це треба поговорити з Величком. Він згадав капітана, і кінчик його язика лизнув отерпле піднебіння. Йому чомусь зробилося страшно і самотньо, наче він нарешті побачив кінець життя і що його на тому кінці чекає. Потер рукавичкою щоку. В авто його почало трусити, і перш ніж рушити, він проковтнув синю пігулку. Коли приємна хвиля накрила його, він вивів машину з автостоянки. У широкій вітрині все так само нещасно сидів Магріб і розтирав очі руками, трохи повороту наліво, і він побачив густу патоку бразильського свята, що безтурботно пливла собі й пливла. Наче калюжа розтопленого кольорового скла серед сірих зимових вулиць. Руслан лизнув губу, усміхнувся і дав більше газу.