Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Не треба. Для чого нам підарок із президентської свити. Ми роздушимо цю гадину самі. Відкрутимо голову, – лейтенант міцно стиснув кулак, крутнув уявну голову, – прийде час. – Простягнув руку, вихопив різко сигарету з рота напарника і пустив дим. Стояв і хилитався, переступаючи з носків на п’яти. – На фіга попу баян, якщо він не хуліган! – Лейтенант засміявся, потім уперся руками в стіну. Нарешті йому здумалося, і він відчинив вікно. Вузька труба вулиці, зі східцями донизу, чорні клякси людей, чисте небо, як щойно після дощу. Але, холера, на вулиці мороз і сніг.

– Ти пам’ятаєш Величка, в смислі, як він виглядає?

– Ага, – сказав лейтенант. – Облиш.

– Знаєш, – не слухаючи його, зиркаючи на місто зголоднілим до світла поглядом, продовжував говорити напарник, – є така ящірка – василіск. Її ще називають ящіркою Ісуса Христа. Голий цинізм, але так вона і записана. До Ісуса Христа цей василіск не має ніякого відношення, окрім того, що бігає по воді на задніх лапах.

– Хм-м. Правда? І то немало. Так кажеш, василіск? Щось знайоме. Ага, василіск у Біблії, один з демонів. Дивно. Але влучно помітив. Тобі не здається…

– Коли я дивлюся на цю погань, мене смикає від люті. Я ледь не гавкаю на наші лейтенантські погони і на порожні кишені. Проте, смію запевнити, це впливає на мою працездатність, – напарник швидко порився у пачці, дістав сигарету.

– Т-а-ак, – лейтенант дивився на скляну тінь від вежі на сірому снігу. – Як усе збігається. Аж страшно. Знаєш, а не бачиш. Потім бачиш, а не можеш.

Напарник розвернув стільця і сів спиною до лейтенанта.

– Правда, що його батько відкантував по таборах? – запитав він.

– А кого це цікавить? Мене цікавить син, і те смердовиння, що трупними міазмами розходиться довкола, – лейтенант осікся. – Зараз під це працюють усі: тато, мама, а ти сам чого вартий?

– І то правда.

Місто тягнуло морозом, що поз’їдав усі тіні, всіх людей, і лейтенант дратувався, оскомина після майора у нього була ще та. Він ненавидів цього чоловіка, як тільки міг, як ненавидів іншу людину, що кілька днів тому зійшла у могилу. І тут прокалатав дзвінок. Довгий дзвінок, і лейтенант знав, невідомо чому, що саме цей дзвінок вирішить якісь проблеми. Напарник узяв трубку. Слухав уважно, і його квадратна школярська голова покачувалася в такт розмові, і видно з усього, помічник був задоволений. Помічник поклав трубку і подивився переможно на лейтенанта.

– Ну, чого витріщився?

– Чудесно. Дзвонив Стас…

– Це той, що командує жмурами?

– Ага.

– І що йому?

– Не каже, але точно, що це варте того. Каже, що був Величко, сьогодні вночі. А решту сам на сам. Здається, він наляканий.

– Хотів би я бачити те, що може налякати Стаса.

– Ага.

– Щось-таки є в цій історії. Паскудне, гниле, дивне, – лейтенант клацнув пальцями, а помічник подивився на нього, як на ідіота: чорт, надто молодий, надто запальний, але нічого, може і таке бути. – Ти, часом, не знав маман?

– Ні. По телевізору. Куди мені. Для чого вона нам. Мертві мовчать, і міцно мовчать, сам розумієш, – напарник натягнув шкіряну куртку-танкер, і лейтенант трошки бридливо поморщився, але швидше за звичкою.

– Добре. Збираємося.

Вони вийшли під вологий ватяний вітер, а на вулиці відчувалася весна. Небо було порожнім, наче відразу, в одну мить, втратило колір. Але сонячно. І ця порожнеча передалася лейтенанту і напарнику. Вони сіли в горбату «мазду», напарник за кермо, а лейтенант поруч. Обидва мовчали, і лейтенант був певен, що кожен думає не про справу. Яка з того користь? Авто пішло легко, через Кловську вискочило до Лаври і потяглося попід білою стіною разом з тінню. Ворота у стіні відчинилися раптово, і звідти хлинули чорним потоком монахи і попи. Попи були з мобільниками, йшли впевнено, топчучи шикарними шкарами сніг.

– Да, світ модернізується, – сказав напарник.

– Да, як парова праска, – лейтенант повернув голову за попами, що зігнулися і розсідалися по іномарках. – А в голові – як було, так і є, – одне гівно.

– У кого?

– У них, – спокійно сказав лейтенант.

– Ну ти даєш, – напарник захитав головою. – І не боїшся.

– Я Бога боюся, кентуха. Бога, а не їх. У мене виникає думка: де лишилося більше віри, там, у них за воротами, чи тут, у цьому світі?

– По-моєму, тут, – і напарник натиснув на газ. – У нас сьогодні прямо-таки богословський день.

– Ага, – позіхнув лейтенант, показуючи, що його більше нічого не цікавить. – Блядь, люблю Печерськ. Дід усе життя прожив на Подолі, я на Шулявці. Все життя мріяв про Печерськ.