Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Нік був розкрив рота, але капітан різко обірвав його.

– Ні слова про Бога. Не в цій помийниці! – сказав і сам собі здивувався капітан Величко.

Потім потягнув ніздрями повітря, разом із запахами, цього разу солодко, смачно, і заглянув у знічені очі Ніка. Потріпав по плечу, пішов до виходу. Бібі знову корчився біля шеста. Але зараз сукня заголилася на ньому, і він показував публіці рожеві трусики і дебеленький задок.

Чорне, блискуче, наче обсидіанове, небо тріснуло синім холодом. Капітан гальмонув «лексус» і зупинився, спостерігаючи, як мирно і звично висить сонце, а крига склом сиплеться під маленькі фігурки людей, що смикалися у чистоті повітря, наче заведені.

– Що за фігня? – тільки й промовив він, роззирнувся навколо ще раз. – Бля, ну і привидиться таке.

Дорогу перебіг собака. Великий, з міцним загривком і худим задом. Собака зупинився, глянув на нього, і Величко подумав, що бачив його десь. Але ось собака піднявся на задні лапи, виструнчився, ніби обтрусився від води, і став переходити на двох. Наразі обернувся і скривив йому харю, мерзенну і гидку. Величку видалося, що у його рот набилося шерсті. Капітан кахикнув, труснув головою, мовляв, такого не може бути. І коли знову подивився, то собака підтюпцем біг тим боком вулиці. Натиснув на газ і повів машину вниз.

Він їхав з дивним відчуттям, що падає вниз, у цю сонячну кушпелінь, у цей яскравий морозний день. Йому було приємно і незвично, тупо діймав голод, виїдаючи думки і події. Він обминув ту частину дороги, якою пробіг собака, і зараз боявся зізнатися собі в цьому. Все пройшло, все відійшло, навіть таке швидке настання ранку чи дня. Просто у нього в голові помутилося, і якого біса треба було пертися із теплої кімнати, від теплої сраки коханця. Що ти хотів собі сказати: жінка і чоловік – то велика різниця? Він відкрив бардачок і поцокотів капсулами амфітаміну. Настрій у нього поліпшувався. Він підкотив до свого помешкання з легким настроєм у голові. Сонце гуляло біля будинку, на асфальті, на людях. І йому все видалося дурницею, яку він сам собі придумав.

Відчинивши двері, він з благоговінням ступив восковою, зараз схожою на стільники, підлогою. У прозорій стелі пливло бездонне синє небо, таке він бачив у Єрусалимі тогоріч, – ця думка креснула легкою вогняною смугою і шкрябнула, наче цвях по склу. Натомість прийшла інша: а чи не привидівся йому той собака, як і ця ніч? Капітан пробрався на кухню, поставив каву, вкинув смажитися тости і включив Вагнера. Єдину музику, яку він зносив, інакшої не признавав. Цей шалапут ще спить, ха, він зрадіє таблеткам, зрадіє, що все пройшло, цей хлопчисько вміє підіймати настрій, ха, і не лише. Тостер звучно викинув грінки. Величко намастив їх майонезом, поклав кілька шматків ковбаси. Життя не втрачає своєї привабливості. Сонце жовтим медом вповзало і вповзало до кімнати. Юнак ще спить, напевне ще спить, маленький ледацюжка, ха. Капітан засунув руку у кишеню джинсів і витягнув пластиковий слоїк з пігулками. В одну руку він узяв тост, а другою трусив слоїком у повітрі.

Увімкнувши телевізор, він крикнув:

– Агов, хто ще спить!

Пережовуючи тости, граючи щелепами і жовнами, пританцьовуючи на блискучій до неймовірного підлозі, він увійшов у залу. Телевізор передавав якісь новини. Небо у стелі було чистим і ясним. Майже тобі весна. Капітан підходив до ліжка і потрушував пігулками у повітрі. Широке ліжко, з білими простирадлами, з купами подушечок, що зображали різних звірів, а найбільше там було панд, як подобалося юнакові. Ковдра не ворушилася, і юнака не було видно, але капітан знав, що він не любив скляної стелі і завжди скаржився зранку на непомірні потоки світла, на біль в очах. А капітан, пестячи його вухо і плече, говорив, що зробить спеціальні жалюзі. Зараз, на фоні ночі, це видавалося неймовірно смішним і далеким, наче після затяжної хвороби, наче відстрочкою боргу чи ще якоїсь житейської капості.

Капітан грайливо смикнув ковдру, зробив губами булькаючий звук, така собі помісь індика і бульдога. Потім ще раз. Але юнак не хотів подавати жодних ознак життя. І тоді, коли капітан нахабно, із завмиранням серця стягнув простирадло, то юнака там дійсно не виявилося. А замість нього на великій подушці лежала рука. Подушка просякла від крові і не встигла просохнути. Капітан виплюнув тости на підлогу із швидкістю пострілу. Чисто з професійної звички він нахилився і визначив, що руку пиляли болгаркою. Швидше, по живому. Рука в знайомих перснях, тут ніякої помилки не могло бути. Трохи далі, на іншій подушці, він надибав записку: «Шукай, може, знайдеш іншу». Великими і чіткими літерами. Роздрук комп’ютерний, а не ідіотські вирізки з газет.