Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Сьогодні шухер вийшов, – приймаючи до рук зеленого папірця, сказав Стас. – Але нехай… Бля, тут такий трафняк валив, але все зірвалося. Давай ще вип’ємо, а потім почнемо.

З усіх трупарень Величко знав цю як модернізовану, з усіма нововведеннями й електронними прибабахами. Сюди припарковували трупи мажорів. Стас впевнено йшов повз морозильні камери.

– О, ця порожня. Сьогодні морока була… Хорошо. От живуть, сито їдять, п’ють, чого душа забажає, і втрачають обережність. Узагалі, людина досить-таки безпечний фізіологічний предмет. Тупо і просто, краще не народжуватися. – Стас висунув з ніші каталку. – Це донька водія, що возить міністрів… Догралася… тато сраки, як дорогу в краще її життя, цим вилизував, а вона хуї у наших чиновницьких клікуш… Набухалася, нанюхалася і перед самим домом заснула за кермом. Всмятку.

– Да, прикрий випадок, – сказав, прикриваючи рота і носа, капітан.

– Випадків не буває, капітане. Все заплановано там, – і Стас ткнув пальцем у стелю. – І тільки тоді, коли ти починаєш гнути проти годинникової стрілки, бац! Фрикасе з мізків, кишок і лайна.

– Ти так думаєш? У смислі, що сплановано? – оторопіло подивився на нього Величко з непрочитаним іншим питанням на обличчі: ви що, всі сьогодні змовилися?

– Ти менше думай. Про деякі речі треба не думати, а просто слухати і робити.

– Блядь, що за день сьогодні такий! – гаркнув Величко і засунув труп у нішу.

– Далі у нас охоронець… Цей ідіот закрив грудьми свого шефа. Тисяча баксів – багато для перепустки на той світ? – Стас поморщив обличчя. – Ну, здається, все.

Капітан зупинився, і Стас зрозумів його. Він витягнув сигарету, розім’яв її і відповів тим же поглядом Величку.

– Ладу поховали, – сказав капітан, ковтаючи липку слину. – Видно по порожніх камерах.

– Хм-м, як сказати.

У приміщенні було світло, наче вдень: блищали нікельовані дверцята холодильників, зовсім відсутні запахи, і великий пухнастий рудий кіт теплим клубком терся об ноги Стаса. Капітан подивився на кота як на якусь первісну чи взагалі дику істоту, чи щось таке, що заслуговує найбільшого вивчення. Напевне, йому б тут сподобалося, думав капітан, але за інших умов. Щось не давало йому спокою. Капітан повів поглядом у бік порожньої ніші, клацнув губою – вишукано і лунко.

– Справді?

Стас якось дивакувато хихикнув, пихнув сигаретою, засунув до кишень руки, від чого матня його штанів відтягнулася мало не до підлоги.

– Хм. Ага. Ходім потолкуємо.

– Можна і тут.

Стас знову хихикнув і підтягнув штани.

– Хи-хи, тебе що, від мертвяків пре? Я знав, що тебе від мужиків останнім часом вставляє… Ну, як знаєш…

– Почалося, – у Величка змінився голос. – Слухай, а її дійсно поховали?

– Ага. Тільки… Якщо це можна назвати її…

Кіт вигнув спину і пішов попід стелажами, де купами лежали клейонки і білі простирадла, потім повернувся і знову почав тертися об ноги Стаса.

– Сигарету? – запропонував Стас.

Капітан встав і втупився у порожню нішу.

– Замість Лади там було… Ну, було щось безлике, синє і смердюче. Важко дізнатися, але то таки була не вона.

– Значить, було…

– Слухай, я цю баришню знав, як ніхто інший. Ще коли на Республіканському працював масажистом.

– Угу, – сказав капітан, розтягуючи вологу сигарету.

– Так, значить, то не вона була. Да, ось так. Да. І чоловік зрозумів. Зрозумів? Ти це хотів дізнатися?

– Ні.

– Брешеш. Я ж тебе вивчив. Для чого тобі шукати клопоту? Краще думай про свою смерть. Не лізь сюди. Їм так подобається жити, нехай собі живуть. Зрозумів? – Стас швидко п’янів.

– Та йди ти, – сказав просто капітан і подався до виходу.

Величко зупинив автомобіль на трасі, загнутій кінцем, що виходив кудись в одно– і двоповерхові будівлі, розкидані по білому різноколірним сміттям. Він стояв на пагорбі, а тому бачив туман і місто в срібному серпанку передсвітання. Капітан бачив біле гирло русла, ребра мостів, що горіли тихим самотнім маслом цілу добу, і розумів, що тиша зараз не головне і що ця тиша не дасть йому відпочити. Настирливий шум у вухах не давав забутися ані на хвилину. Це місто – наче стара рана перед дощем. Пізніше він ковзнув поглядом по дахах, куполах храмів, адмінкорпусів і зробив для себе несподіваний висновок, що це нагадує мавзолей глистів. Він хихикнув від такої думки і з пустою головою повів свій «лексус» до першої-ліпшої заправки. Місто зараз перемістилося на лівий бік, нагадувало витягнуту змію, що ухопила себе за хвіст. Горбату, з шипами дахів, будинків, антен гадину: йому аж прикро зробилося від такого порівняння, але він лишився при ньому.