Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Ні хуя собі, – присвиснув.

Капітан спробував розбудити бомжа, але справою виявилося це невдячною. Він потягнув ніздрями повітря й ухопив за шкірку бомжа. Капітан чекав усього, але тільки не такого повороту. Взагалі, на що він розраховував? Спина його швидко мокла під дощем, вода стікала до сідниць, і це було незручно. Абсурдність світу дивилася на нього переляканими очима бомжа. Знову ця падлюча тиша зав’язла на зубах. Тоді він защепнув на ньому наручники і затягнув до салону авто. Далі він не знав, що робити. Він промчав кілька кварталів, потім зупинився і потягнув його до кав’ярні, з низькою притолокою і з такими ж гадючими цінами. Погрюкав у двері, і йому майже відразу відчинили. Він заволік бомжа під заспане бурчання хазяїна.

– Знову драп шмалили? – пробурчав він.

– Ну, ти ж того… – почав був товстун з маленькими очицями, крихітними, що їх ледве можна було розгледіти на опухлій фізіономії.

– Столик мені, там у кутку, організуй. Щось пожерти. І водки. Водки побільше. Будеш водку? – звернувся він до бомжа. Бомж закліпав очима, синіми і безумними, що не вписувалися в навколишній антураж. – Тоді ходім.

Вони сиділи під пузатими, з єхидними царями, надувними китайськими драконами. Горіло червоне світло, тьмяне і бридке, саме так йому зараз видавалося. Бомж випив горілки, поїв і зараз обсихав, розносячи отруйні для нюху капітана міазми, витріщившись синіми очима, де бігала іскоркою веселість, але аж ніяк не цікавість.

– Ну, і де ти взяв мобілку?

– Знайшов…

Капітан хруснув пальцями.

– Значить, кажеш, знайшов? – перепитав він.

– Ага, – бомж запхнув китайський пиріжок до рота, цілий.

– Для чого ти мені дзвонив? Ні, не так: хто примусив тебе подзвонити?

– Я нікуди не дзвонив. Я її знайшов, а потім ви приїхали… Ось так. Можна ще водочки?

– Пий… Пий, – капітан виставив щелепу. – Але здається мені, що ти брешеш. Мобілка відбила мій номер. Га? Ти не знаєш? – Величко говорив більше до себе, і це його дратувало.

– Тоді не знаю.

Величко поставив лікті на стіл, поклав підборіддя на кулаки: за вікнами чорним гудроном тягнулася ніч. Здається, ця скотина не бреше. Ні, не можна так брехати. А втім, кому можна вірити? Він ухопив за шкірку бомжа і потягнув на вулицю. Бомж запручався, а під кінець заверещав і почав кусатися. Величко витягнув пістолет і огрів його по голові. Це не допомогло. Тоді капітан ухопив обіруч його за ноги, але бомж кліщем учепився за одвірки. Затим Величко ударив його ногою. Бомж тільки ахнув і відразу харкнув кров’ю, густою і чорною. За якусь мить бомж зайшовся диким ламким кашлем, що закінчився потоками крові з рота.

– Чорт! – закричав Величко. – Принеси води.

Бомж сукав ніжками, рухався у кривавій блювотині великим пузатим павуком. Харкав кров’ю, напустив повні штани гівна, скреготів рештками зубів. Весь набір передсмертних конвульсій. Хазяїн приніс води, але вона була ні до чого. Ще раз бомж на його очах сіпонувся й одійшов. Хазяїн, не відриваючи погляду від калюжі з крові та лайна, наче не вірячи, що з людини може вийти стільки, перехрестився.

– Ти що, такий віруючий! – визвірився капітан.

– Так. Смерть завжди викликає подібне. Принаймні у мене.

– Ти подивись… А може, ти покажеш, у що віриш? Покажи пальцем. Ткни у це пальцем, щоб і я помацав. Га? – продовжував капітан.

– Можна жити у темряві, йти вдень і відчувати, що веде тебе по цій дорозі, у цій темряві і сонливому полудні. Якщо ти, капітане, не відчуваєш цього і того, хто веде, то ти пропащий чоловік…

– Це ти мені говориш, стукацюро? – Величко ткнув йому пістолет у писок. Потім несподівано опустив, важко вдихнув і видихнув.

– Чорт! Чорт! Чорт! – він почав бити кулаком по коліну. – Ну що сьогодні за день, а?

– Все ти знаєш. Ти хочеш по-своєму. Навіть явні речі хочеш скинути на випадок. От і все, гнилий підарюга, – спокійно сказав господар. – Візьмеш мішок на кухні. Я тобі допомагати не збираюся.

– Говори… Говори… – крізь зуби процідив Величко, кинув пістолет на підлогу і тричі вдарив себе долонями по вухах.

– Хм… – дивуючись собі, заговорив господар. – Ти можеш заплутатися у філософських сентенціях, суспільній думці, але не в житті, пєдріла кончений. Але життя, твоє нікчемне життя – це візитка до Бога, – хазяїн сплюнув і пішов залою, і жовті китайські дракони хилитали йому головами услід.

– Ти говориш про смерть?! – закричав йому Величко у спину.

– І про неї також, – не обертаючись, відповів господар, і від його подиху дракони зарухали своїми гумовими тілами.