Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Хочеш замінити її на нього. Хороша парочка. Нічого не скажеш. Ви якраз танцювали на одній нитці. Тоді де місце для Бога? Нічого нового не вигадав, – коханець почухав мізинцем груди.

Капітан ударив його носаком, продовжуючи дивитися на хмари.

– Ні, з цього місця дивитися на життя легше.

– З чого, чорт тебе забирай? Що ти хочеш цим сказати? Як?

– Ось так, – і капітан засмалив його носаком у грудину.

Коханець завалився на бік, пискнув щуром. Удар носаком підкинув його у повітря. Він розтягнувся великою іграшковою жабою.

– Ось, саме так, – сказав капітан. – Гра повинна відбуватися у межах. А ти про це забуваєш.

– Я… Я… Що ти хочеш сказати… – Коханець повз на руках, допомагаючи однією лівою ногою, тягнучи за собою широкий віхоть чорної крові.

– Щоб у всьому розібратися до кінця, – додав капітан і пхнув коханця ногою у сідниці.

– Ха. У мене на очку не виросте клітор. Думай чи не думай. Ти збожеволів від цієї баби. Тобі вже не хочеться бути підаром? Так і скажи. Але коли заскочив, ніколи не вискочиш. Га? – Коханець сів, зелена хусточка з’явилася у нього в руках, він затиснув її довгими пальцями, унизаними перснями. Висякався, делікатно й акуратно, щоб не замастити сорочку кров’ю.

Капітан зробив коло, повільно, намагаючись не наступити на зміїсті тіні. Потім зупинився знову там, звідки прийшов. Присів навпочіпки. Взяв за підборіддя юнака і заглянув у його очі, чисті, бездонні, з дитячим здивуванням очі.

– Про що ти думаєш? – запитав.

– Мені боляче, – і коханець сунув йому під носа руку в засохлій крові.

– Ти не помітив, яка тиша навколо? Завжди така тиша, коли хтось помирає… І тоді приходить думка, така порожня, наче літній полудень: можливо, все вигадка, а те, що ми відкинули, є дійсність?

– Дурниці, – шмаркнув носом коханець.

Борлак швидко забігав на горлянці капітана, він сковтнув терпку слину, задер підборіддя, ворухнувши щелепою:

– Але чому завжди виходить так, як не ми, а він хоче, – сказав просто, а не запитав Величко.

– Хто?

– Христос.

– Знову ти про це? Перестань. Залиш усе це на… – він покрутив долонею, досить віртуозно, у себе перед носом. – Ми, саме так: ми не релігійні. Залиши це попам і мистецтву. – Коханець зробив спробу зіп’ястися на ноги. Капітан ухопив його за плече, стиснув пальці, що аж тріснули кісточки, і коханець, повільно тягнучи сукроватицю до носа, сів і запопадливо подивився у мужнє обличчя капітана Величка.

– Яка тиша. Прямо-таки чортова, блядь, тиша… Колись у дитинстві я полюбляв дивитися і спостерігати за товстими людьми. Мені приємно було усвідомлювати, що вони нічим не подібні до мене. Але головне ось у чому: я був певен, що коли підійду до них і почну говорити, вони мене не проженуть, а зрозуміють. Так, саме наче я близький їм по плоті, – вільною рукою Величко попорпався у кишені, намагаючись відшукати сигарети.

– Давно ти думаєш про це? – коханець потерся щокою об його гостре коліно. – Краще… ну… Краще жити одним днем.

– Саме так він і вчив…

– Знову. Дай спокій тому, до чого навряд чи будеш належати.

– Т-с-с, – капітан приклав до губ вказівного пальця. – Краще не займай невідомості. Ти б краще не починав. – Величко провів долонею по обличчі, коли прибрав руку, то очі у нього були заплющені. Тонка шкіра на повіках смикалася, очні яблука під нею перекотилися під лоба, а борлак засмикався ще дужче.

– Перестань, противний… Мені страшно, – проскімлив коханець зовсім натуральним голосом.

Капітан повернув голову і розплющив очі. Густі зелені тіні плавилися у рогівці. Він ухопив за вухо юнака і поцілував, десь біля губ.

– Перестань, перестань, – закапризував коханець. – Ти грубий і збожеволів… І все через тих двожопих тварюк…

– Т-с-с, – капітан закотив очі під лоба. – Так кажеш, там нічого немає?

– Ти дістав, дістав, дістав. Що з тобою коїться? – юнак намагався зіп’ястися на ноги. – Якщо по-серйозному. Я особисто намагаюся не думати. І моєму очку від того легше. – Коханець істерично крутився на місці, йорзав слизькою підлогою. Капітан ухопив його за голову, звалив і притиснув до паркету, вправно розстібаючи свої штани.

– Звідки такі розумники беруться… Ну давай, дурашка, давай, дурашка…

Вночі пішов дощ. Над вітражним дахом летіло чорне небо й вилущувалися одноокими вовчими очиськами кошлаті зорі, майже тобі як улітку. Небо затягнуте рожевими хмарами, саме такими кольорами, що освітлена філармонія, – подумалося капітану. Хмари протікали його рогівкою, і він думав про те, що нічого так не може зупинити, як пристрасть або ненависть. Так він розумно думав. Дощ, рваний, перекидався з одного кварталу на інший. Коханець лежав на животі, по-жіночому, сопів носом, і проти світла, лимонового із зеленими відлисками, принадливо блищали його сідниці. Капітан відволікся від розумних і філософських думок і став дивитися на булки юнака. З сопінням він заліз на юнака і всадив, що було сили. Юнак тільки поперхнувся, щось заговорив, а капітан скажено качав і качав. Усе задоволення зникло. Він сповз назад, а розчарований юнак захникав.