Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Він здивувався, принаймні зараз, бо він нічого не зробив. Дівчина дивилася пильно, насторожена, наче розсерджена й ображена гімназистка, тільки замість морозива – пляшка горілки. Не більше й не менше, ніякого страху, навіть відрази, одна неприхована образа. Гнучка, як ящірка, з великими смарагдовими очима під чорними арками брів. Обмахнувшись віями, її очі ніяк не змінили того злого шипучого тріску. Нараз йому зробилося ніяково. Він підвів руку, наче намацуючи простір між ним і нею, помахав пальцем, клацнув пучками.

– Ти нікуди не підеш, – сказав він, додавши: – Тому, що не хочеш.

– Я так і знала, що цим закінчиться. Я вашого брата за версту чую. Давай домовимося – я лишаю собі всього сотню, а решту повертаю, – сказала вона.

– Я… – далі він не знайшовся, лише пітнів і відчував свій випуклий, трохи завеликий животик, що так подобається заміжнім дамочкам. – Ти не так зрозуміла, – швидко затарабанив він, спостерігаючи, як дівчина натягує на себе одяг, скидає у сумочку речі.

– Я все прекрасно зрозуміла. Добре, я лишусь, але я передзвоню…

– Діду Морозу, – вирвалося у нього.

– Ага, – сказала вона, запихаючи до рота сигарету і набираючи номер мобільного, не спускаючи з нього проникливого погляду смарагдових очей. – Дякувати Богові, що ти не називав мене феєю. Ніяк не називав. Ти мені сподобався. Аллє. Ага, Борь, я тут підробіток знайшла, да, нехай Люська біля ялинки побігає, ага, пока.

І вона знову була така, наче він віддалеку дивився на неї. У нього крутилася тисяча запитань на язиці, але на жодне, він знав, вона не відповість, а тим паче не скаже правди. І він пішов шляхом найменшого спротиву, він збудився і потягнувся губами до її очей. Йому хотілося їх випити.

Капітан Величко, із спецпідрозділу з розслідувань особливого призначення, дивився телевізор. Він сидів з нерухомим поглядом, в якому не було чого ані приховувати, ані тримати таємниці. Десь так виходило. Він сам був взірцем таємниці, нудної, як і всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопиливши губу, капітан поклав пульт, набрав повні груди повітря, затримав, порахував до чотирьох, а потім видихнув. Сьогодні він був одягнений просто: синя джинсова сорочка, чорні штани, чорні лаковані черевики. Кімнату заливало сонячною мелясою, хоча на вулиці стояв мороз, мінус десять, не більше, але цього було досить, щоби втискати голову в плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий подив: перша година, а капітан просиджував біля телевізора до четвертої.

– Її поховали, – сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти пляшку зі «Смірновською», налив одну чверть у грановану склянку, випив залпом, подумав, потім ще налив.

– Чого ти так в хріна переймаєшся? – зараз його коханець встав: високий, із широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Бежева сорочка на його грудях була розхристана. Волохаті засмаглі груди. Ясні дитячі очі. Малинового кольору шини тільки посилювали у ньому інфантильність.

Звісно, це не могло не бісити Величка. Чесно кажучи, він не любив ані чоловіків, ані жінок. Якби було це можливим, то капітан обходився б і без тих, і без інших. Це було єдиною його проблемою. Інших не існувало. Він підійшов до вікна. І вікна він теж не любив. Особливо в столиці. Всі вікна в Києві, як не дивись, виходять у двори, на дахи, ще невідомо куди, але тільки не на вулиці. Принаймні у більшості випадків. Величко знову набрав у легені повітря й одним рухом, досить витонченим, чітким і жорстким, одвісив ляпаса коханцю. Той хилитнувся, закинувши голову, наче його відкинуло невидимою силою. Руки Величка вже покоїлися у кишенях.

– Я скільки разів говорив, щоб ти не допускався зі мною подібного тону.

Коханець замахав рукою, так, як обтрушують руку жінки.

– Чорт, у мене фотосесія на четверту, – сказав він.

Величко, не змінюючи пози, дав ляпаса ще влучніше, ніж першого разу.

– Не повторюй ім’я того, – прошипів капітан.

Коханець засміявся спочатку єхиднуватим дитячим смішком, потім упав у крісло і захвицав повітря ногами. Капітан приховав мимовільну усмішку. Але за хвилину сміх коханця переломився в істериці. З очей, вічно здивованих очей, бризнули сльози. О, цей старий голос кохання! Капітан став ближче до вікна. Місто лежало перед ним білими пагорбами. Він підняв руку, зелену проти світла долоню, і помітив на пучках кров. Кров, на диво, була зеленою.