Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Ну не треба так, не треба… Для чого ти так, – коханець перевалився на бочок і сунув довгого червоного язика йому у вухо. Капітан відмахнувся, але коли це не допомогло, стусонув зігнутим коліном юнака.

Причиною зупинки фрикційних рухів був дотошний, в’їдливий, наче комариний писк, дзвоник мобільного. Мобільного поруч не знайшлося. Капітан пішов через велетенську кімнату, з прозорим дахом, де висів, наче на шнурку почеплений, зелений місяць, іграшкові зорі, чорні вихрі хмар. Він йшов повільно, човгаючи капцями паркетом, роздратований дзвоником, щемінням у члені, подумки клянучи себе за таку безпечність, хоча кондомів він не любив. У жужмах одягу він нарешті знайшов телефон з ледь жевріючою батареєю. Зовсім близько прозвучав голос коханця, і капітан навіть трохи сторопів, перш ніж відповісти на дзвінок. Величко натиснув на кнопку і сказав: «Алльо-о». Чітким мужнім голосом, навіть не задумуючись, яка нелегка сидить на тому кінці зв’язку. Але нічого не почув, окрім тріщання, якихось видихів та вдихів. Потім запала тиша, досить неприємна, від якої лоскотало в низу живота, навіть п’яти. Капітан висунув, сховав щелепу і вже хотів кинути слухавку, як нарешті голос, зовсім незнайомий, скоріше пропитий або з похмілля голос, зашкабарчав:

– Їдь до моргу… Їдь до моргу… Там знайдеш відповідь…

– Ти хто в хєра! – загнув капітан, одним оком намагаючись зчитати номер, але нічого не виходило.

– Її не поховали… Ладу не поховали… Чекаю тебе в центрі…

– Та пішов ти!

Капітан жбурнув мобілку і попрямував, ще зліший, до велетенського ліжка, готовий почати закінчене, але голос наче прилип до барабанних перетинок. Величко відчував його майже фізично. На півдорозі він зупинився, закотив очі під лоба, ганяючи дуже швидко адамове яблуко, і сказав:

– Чорт!

Повільно пішов назад і став натягувати штани. Сліпий косяк світла ударив крізь стелю і розсипався дрібними рівними трикутниками підлогою.

– Чорт! – вилаявся він. – Знову на Хрещатику бузять.

Протираючи очі кулаками, в довгих трусах фантастичного кольору до нього йшов коханець.

– Ти куди зібрався? Противний…

– Лишайся тут, – капітан натягнув светра, потім кобуру з пістолетом. – Я скоро буду.

– Ти нікуди не підеш. Уже друга ночі… Ти нікуди не підеш, – коханець розсівся на підлозі.

– Заспокойся. Я скоро повернуся! – гаркнув капітан.

Юнак подивився на нього довгим поглядом, якимось тупим і несучасним, і капітану зробилося трохи ніяково. Він продовжував одягатися, з оскомою на зубах, у всьому роті, нервово смикаючи руками.

– Не влаштовуй сцени, – прогарчав він, коли коханець ухопив його за рукава і не відпускав. Він пішов і потягнув за собою юнака, що чіплявся за нього до самого ліфта. Нарешті у нього забракло сили, і він випустив рукав.

Квадратний простір міста, без жодного руху, тільки дрібний дощ рівно сипав на мідного кольору асфальт; будинки іграшковими конструкціями висіли у повітрі, купоросному, відразливому і німому, а дощ повільно падав, і в проріхи було видно на кілька кварталів попереду. Капітан зупинив свій «лексус» у більш зручному для нього місці, бо можна було поставити де заманеться. Він сидів і нічого не думав, тільки щелепа ходила туди-сюди, капітан нервував і злився. Невідомо, якого біса він зупинився тут, саме тут, і чого він сюди приїхав. Нарешті він з того боку побачив людську тінь, згорблену, під будкою банкомата. Він підвів «лексус» ближче. Але то був простісінький бомж. Згорблений, з поораним зморшками обличчям. Він чимось нагадував Міка Джаггера. І капітан вилаявся, пригадавши, що лишив теплі простирадла, затишок і юнака, і це видалося йому малореальним, наче сама реальність знаходилася саме тут, на цьому квадратному просторі вицвілого кольору міді, цей дощ, що слинявив і слинявив з неба. Величко вже хотів розвернути «лексус», коли погляд упав на руки бомжа: там, де він думав, той тримає пляшку, був зовсім дивний для цієї людини предмет: крутий стільниковий телефон. Капітан дивився на чорну поверхню мобільника, наче на якусь рідкісну комаху, що вискочила з цифрового фото і приліпилася лапками до просмальцьованого одягу цього чоловіка. Величко сидів хвилину, другу, але коли глянув на годинника, то помітив, що він стовбичить перед бомжем добрих півгодини. Нарешті він вийшов і підійшов до бомжа, звично поклавши руку на пістолет. Бомж спав, а мобілка продовжувала працювати. Капітан нахилився і взяв стільниковий. Механічними рухами перевірив перелік і знайшов свій номер. Інших там не було. Мобільник виявився досить дорогим, ексклюзивним свого роду, і коштував не менше середнього авто. Безумовно, він міг належати тільки Ладі й нікому більше. Величко навіть знайшов її ініціали.