Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

Зараз місто повернулося іншим боком. Глухо і напівтемно тягнувся він Повітрофлотською, потім зупинився на роздоріжжі і повернув на Солом’янку. Віддаля побачив темний кострубатий патик ялинки. Там вітер крутив вихрі, хилитав гірляндами і гуляв порожнім місцем зміїстими тінями, безлико прозорими. Він об’їхав кілька разів площу, ялинку, маленький вибілений будинок, що якимось дивом примостився біля бетонних склепів. У нього зарізало у лівому оці. І він повернув до скляної будки дешевої кав’ярні, неправдоподібно довгої, з низькою стелею. У кав’ярні порожньо. Знову цей паскудний сірий колір, що переходив у сині тони, і зверху, прорізами іржавий, на цей раз від мініатюрних лампочок, що були вмонтовані під стелею. Наприкінці, в самому кутку, під миршавою ялинкою, сиділа вона, дівчисько у брудній білій куртці Снігуроньки і фіолетових колготах із золотими блискітками, що в цій обстановці виглядали досить шикарно. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти, насправді, точно хіба п’ятнадцять або шістнадцять. Вона сиділа за столиком, занадто низьким, тому вся зсутулилася, піднявши плечі, і пила з білого пластикового стаканчика паскудну горілку. На столі, у разовій тарілці, лежав надгризений бутерброд, наче одірвана з жилами чиясь плоть. Сир, дбайливо знятий з тарілки, лежав акуратно на шматочку хліба. Він підійшов і сів.

Відразу прийшла думка, що одна зустріч висвітила саме цю, він моментально забув про те, що думав. Просто ні до чого було думати. Руки у неї були з довгими ворушкими пальцями, здавалося, що від них іде тепло, життєдайна сила. І дійсно, ближче вона виглядала незграбним цибатим дівчиськом з ніжним обличчям і суворими чорними бровами. Це якщо не говорити просто: вона була вродливою, аж занадто. Тут наповзло на нього: так, ця зустріч невипадкова. Але він струснув головою, на її мовчазний прихований подив, і струсив ірраціональну похибку. І в цю мить вона подивилася на нього так, як дивляться на чоловіків дівчата з вулиці. Шум у вухах і в голові наростав. Він підвів руку, затягнуту в чорну рукавичку, і торкнувся скроні двома пальцями. Краєм ока, крізь щілину напівпрочинених дверей, він побачив шпиль пожежної частини. Зараз знову пустою кав’ярнею потягнуло холодом, і щось невимовно противне, як на ранок хтось підводить тебе з теплої постелі, надавило на плечі. Він сидів у модному пальті з широкими плечима, з вгодованим рожевим обличчям, розпускаючи бутонами квітів міазми іншого світу. Значить, відлягло знову, вернулася впевненість. Принаймні так дівчина повинна це зрозуміти зараз, а не інакше.

– Ковбасить? – запитала вона і надпила горілку.

– Щось подібне до того, – відповів він їй у тон.

– Хочеш, я поїду до тебе? Або ти до мене? Тут недалеко, – сказала вона і дістала повільним, трохи манірним жестом, що зовсім не личив снігуроньці, сигарету з кишені і закурила.

– Скільки…

– Там видно буде… – вона вирівняла сигарету пальцями, звівши на ній свої фіалкові очі, часто моргаючи, як дитина.

– Мені не подобаються жінки, які не знають собі ціни, – сказав він.

– А тобі яке… – вона затнулася, подивилася впевнено, але в тих очах, як сподівався, він зовсім нічого не побачив. – А скільки…

Він витягнув гаманця і поклав п’ять сотень зелених.

– Це для початку, – не дав він прийти їй в захоплення і подивився на тонкий, як спиця, шпиль пожежної вежі, об котрий дерлося незворушне нічне небо. Під ним похмуро світив ліхтар.

Звичайна кімната у теплих тонах, з високими анфіладами, з ялинкою у вікні, без Діда Мороза. Залишки дня ще густо лежали оскомою на губах. Він ніколи б не подумав, що такий чутливий. Щоправда, всьому треба було дати раду. Але на цьому його думки зупинились. І знову вкотре за вечір він не розумів, що відбувається, наче ти під кінською дозою наркоти і весь твій попередній досвід летить свині під хвіст. Вони вскочили в кімнату, в саму пітьму, сперту запахами закуски, парфумів і солодкого сигарного диму. Запах коньяку з морозу робився відчутнішим. Золотисті блюдця з переламаними недопалками дамських сигарет. Поламані, бордового, від удару реклами, кольору простирадла. Вона відразу сіла у крісло, виставивши довгі ноги, обтягнуті дешевими, вульгарного кольору колготками, але це його збуджувало від самої мошонки. Його також збудив зігнутий лікоть, з білим пушком, трохи відтягнуті назад, разом із спиною, випуклі сідниці і беззастережний погляд, що дивився на нього з відносним для неї приємним очікуванням. Крила її ніздрів легенько тремтіли, випускаючи хмарки диму. Вона не докурила, загасила, а не зламала сигарету, дбайливо покапавши на край блюдця, і почала швидко прибирати зі столу. Потім знову сіла напроти нього, всього на відстань простягнутої руки. Зараз у неї був інший вираз: в яку ти мене нудьгу ввігнав, що ти мені хочеш сказати. Так, вона вловлювала, як вібрує від збудження його тіло, весь він сам, і це її потішало, не менше й не більше – п’ять сотень за просто так ніде не валяються.